Я зварила борщ на неділю, а свекруха принесла свій – і просто вилила мій у умивальник. А потім сказала, що це “випадково”. Відтоді я не впевнена, що це дім – мій

Я зварила борщ на неділю, а свекруха принесла свій – і просто вилила мій у умивальник. А потім сказала, що це “випадково”. Відтоді я не впевнена, що це дім – мій.

Моя історія – про борщ. Але не той, що червоний, наваристий, з духмяним часничком і під хрусткий пампушок.

Від самого ранку в неділю я місила, різала, шкварчала, наче мала відкривати новий заклад харчування. Бо це було вперше: я попросила чоловіка Степана, щоб це свято (мої іменини) ми відзначали у нас вдома.

Я хотіла зробити усе як у мами: теплий борщ, узвар, пиріжки з вишнями, а головне – душевно. Без цирку. Без змагань. Але з’ясувалося, що для моєї свекрухи, Валентини Павлівни, свято без цирку – то вже й не свято.

– А я думала, ми як завжди в мене? – сказала вона через тиждень після того, як ми запросили їх до себе.

– Хочемо спробувати вдома. Наш дім, наші традиції… – сказав Степан, не зовсім впевнено, наче намагався переконати сам себе.

– Ну, гаразд. Але тоді я принесу свій борщ. Мало що, – вона подивилась на мене з тією загадковою усмішкою, що пахла небезпекою більше, ніж кілограм хрону.

Я тоді ще не знала, що значить “принесу свій борщ”. Але, як показала практика, це означало – кину виклик. Прямо на моїй кухні. У моєму домі. Під моїми шторами в квіточки.

День почався гарно. Я все приготувала, навіть столик сервірувала, як на інстаграмі – свічечки, серветки з мереживом, тарілки, які зазвичай для “особливих гостей”. В моїх очах була і гордість, і трошки мрійливості: мовляв, ось вона – доросла я, господиня, як мама вчила.

І от вона зайшла. У пальті, під яким виднівся об’ємний термос. Такий, знаєш, як раніше брали на рибалку або в маршрутку на 12 годин.

– Доброго свята! – промовила вона, наче акторка, що грає роль милої бабусі.

– І вам, Валентино Павлівно, проходьте, – відповіла я, стараючись не гримасувати.

– От принесла вам борщику. Бо ж, знаєш, ну як же неділя без мого борщу?

– Та я теж зварила, – відповіла я. – Сама. За маминим рецептом.

– Ну то буде з чого вибрати, – сказала вона з тією ж самою усмішкою. Але в її очах вже палало: або мій борщ, або ніхто не вийде цілим.

Все б нічого, якби не той момент, коли я пішла у ванну перемити руки. Повертаюся – а в мийці… “мій борщ”. Залишки цибулі ще танцювали в рудіючій воді. Я отетеріла.

– Ой, Іринко, вибач, – спокійно сказала вона, тримаючи мого опарника догори дриґом. – Я хотіла перелити свій, а вилила твій. Сама не знаю як. Ну, буває.

Вона усміхнулась. А в мені… розсипалась ціла каструля гідності.

– Це не випадково, правда ж? – прошепотіла я Степанові, коли ми лишилися на кухні вдвох.

– Може, трохи… – почав він і тут же пожалкував.

– Ти взагалі на моєму боці? – я глянула на нього так, що вікно над плитою запітніло.

– Іро… ну навіщо ці бурі? Неділя, твої іменини – гарний день…

– Це не буря. Це щось інше. Прямо в мене вдома. І ти навіть не відкрив рота.

– А що я мав сказати?

– Хоча б “Мамо, перестаньте лити борщ у мийку”. Для початку!

Він мовчав. А я хотіла схопити той термос і просто вилити його на клумбу. Хай капуста удобрює троянди.

А потім стало ще цікавіше. За столом Валентина Павлівна тричі повторила:

– Ну, як вам мій борщик? Такий, як завжди? А то ж у деяких він, буває, як компот…

Я не відповідала. Просто дивилась, як мої пиріжки з вишнями розходяться серед дітей. І знаєте що? Вони сміялися. Їли. І це трохи зігріло мене.

Коли все скінчилося і ми знову залишилися самі, я сказала:

– Наступного року – або без неї, або я святкую в мами. Без компромісів.

– Ти ж знаєш, яка вона… – почав Степан.

– А ти знаєш, яка я? Бо мені здається, що ти вже забув.

Ми довго мовчали. Він підійшов, обійняв мене.

– Я… я не хочу, щоб ти йшла, Іро. Я просто не знаю, як її зупинити.

– Почни з “мамо, це не ваше свято”. Почни з того, що я – твоя дружина. А не гість у своєму домі.

Тієї ночі я не могла заснути. Дивилась у стелю і думала: чому жінка має постійно доводити, що вона гідна поваги? Чому хтось вважає, що борщ – це лише їхня територія? І чому так важко просто сказати “дякую” замість “ой, яка ти бідова”?

А тепер скажіть мені…

А ви коли-небудь почувалась зайвою в сім’ї свого чоловіка?

Як ви реагували? Промовчали чи зробили б крок назустріч собі?

Джерело