Віра в сім’ї була найстаршою з трьох дочок.

Щойно їй виповнилося вісімнадцять і школа залишилася позаду, мати Тетяна відправила її в самостійне життя.

– Виросла, працювати пора. У мене ще дві дівки. Я вже з шістнадцяти років гроші заробляла!

– Мамо, але як?! А навчання?!

– Як хочеш. Вчись і працюй, з мене грошей не проси. Збирай речі і в місто. Фабрика, завод… Вперед. Не одна ти така. Проживеш.

І не здумай до бабці прилаштуватися. У нас тут місць для роботи немає. Такій дорослій має бути соромно на харчах баби сидіти.

Віра давно зрозуміла, що у сім’ї її не люблять. Вся жіноча домашня робота на ній. А після відходу батька рік тому ще й його обов’язки додалися.

Хазяйство, дрова, сніг взимку. Справ у селі вистачало, і вони ніколи не закінчувалися.

Крім цього Віра ще й бабусі допомагала – матері батька. А тепер сама крутись як вийде. А як вийде? У селі роботи не було, Віра й сама про це знала. Дівчина, зробивши всі домашні справи, вирушила до бабусі. На душі кішки шкребли, сльози підступали, хотілося просто плакати.

– Що з тобою, Вірочко? Тебе хтось образив?

– Бабусю, мені треба їхати…

– Вчитися їдеш? Куди?

– Працювати й жити. Мені в нашому домі немає місця…

– Все-таки виставляє тебе Тетяна… Це передбачувано було. Твого батька ж немає. Гаразд, я розповім тобі одну велику таємницю…

– Яку таємницю, бабусю?! – здивувалася Тетяна.

Вона на розуміла, що відбувається.

– Не дочка ти Тетяні, а племінниця, – сказала старенька. – Історія ця давня…

У твого батька кохання було з твоєю матір’ю, сестрою Тетяни. Ліза її звали.

Ліза вагітна тобою була, а Тетяна почала хвостом крутити біля чоловіка сестри, тобто мого сина.

Я нічого вдіяти не могла. І так, і сяк, досягла вона свого, спокусила таки.

Ліза як побачила це, то одразу пологи почалися в неї. Тебе врятували, а її не змогли…

Батько тебе з пологового забрав. Тетяна була проти, але він одружився з нею з умовою, що ти в сім’ї будеш.

Мене просив мовчати. Я мовчала, але тепер його немає. Ти тільки не кажи Тетяні, що знаєш. Хто знає, чим все обернеться. Не плач, я тобі грошей трохи зібрала з пенсії, та й батько приносив таємно від дружини. Відчував він напевно свій відхід, важко йому було все життя з Тетяною, себе звинувачував у відході Лізи. Та що тепер говорити, все в минулому…

– А як ти без мене, бабусю? Бо ж сестри мої до тебе не ходять.

– Тетяна їх не пускає, внучки мої, а бачу їх тільки з вікна. Впораюсь. Сусідка у мене хороша.

– Я як влаштуюсь, то тебе до себе заберу!

– Золотко ти моє… Одна радість у мене в житті…

---

Віра поїхала. Тетяна дала грошей на квиток і ще трохи на перший час. Невелика валіза і спортивна сумка, от і все. Гроші від бабусі Віра сховала.

– Речі все забирай, нема чого їздити, час гаяти. Працюй і не відволікайся, – сказала Тетяна.

Віра працювала, влаштувалася на фабрику, спочатку була ученицею. Не дуже їй це подобалося, проте гуртожиток одразу дали. Бабусі не стало через два роки, так і не встигла Віра її до себе забрати.

Поховали стареньку поряд із сином, у сусідньому селі. Там була похована й рідна мати Віри.

Будинок бабусі, невеликий і старий, купила сусідка. Після поминок вона передала Вірі невеликий конверт.

– Тут лист і гроші. Дім твоя бабуся мені продала, земля хороша в неї, а в нас землі майже немає. Все давно оформлено, а гроші тут всі. Своїм не кажи нічого. Небагато тут, але ти дівчинка розумна…

– Дякую, що допомогли з поминками, і взагалі дякую за все.

– Ти з дому бери, що треба. На згадку чи так.

– Що я можу взяти? Фотографії, й улюблену чашку бабусі. Все б взяла, та нікуди…

– Твої прибіжать, розтягнуть. Я після твого від’їзду скажу їм, що це мій будинок. Будь щаслива, дівчинко, бережи тебе Господь…

---

Віра старалася щосили. Працювала, вчилася.

Згодом вона познайомилася з Сашком, він і став чоловіком Віри.

Кохання, сім’я, робота, діти. У Сашка робота стала, багатьох скоротили.

Олександр був хорошим автослюсарем.

Платили добре й одразу. Замовлення пішли одне за одним.

Згодом в Олександра з’явилася своя майстерня. Два сини вже допомагали батькові.

Віра займалася домом, дітьми й фотографією. Перший фотоапарат вона купила ще після відходу бабусі. Невелике фотоательє було початком її великого щасливого життя. Успіх прийшов швидко…

Сім’я могла дозволити собі багато чого. Їхати зі свого міста вони не хотіли – бізнес. Збудували будинок у передмісті, сини купиили квартири.

Віра займалася своєю улюбленою справою, яка ще й приносила хороший дохід. У Віри замовляли фотосесії. А ще вона просто фотографувала для душі – природу, людей, тварин.

Про тітку й сестер намагалася не згадувати. Неприємна історія.

Хоч і виховувала її тітка, але ніякої любові від неї не було.

Тетяна і батькові не давала любити Віру. Намагалася Віра не згадувати, але інтерес до їхнього життя все ж таки був.

Ким стали сестри? Як тітка живе, чи жива вона? Бо ж стільки років минуло. У Віри й Олександра онуки вже, а самим їм по п’ятдесят. Значить Тетяні майже сімдесят.

---

У село вони поїхали разом з чоловіком. Без машини добиратися незручно, а водій із Віри ніякий – ніколи за кермо не сідала і не збиралася.

– Як тут усе змінилося? Будинки нові. Ось тут хата бабусі стояла, і сусідки, а зараз особняк. От би ніколи не подумала. Це була найкраща частина села. А я жила там, біля річки. Теж красиво.

– Гарно й тихо. Поїдемо до твоїх? Я з ними ще ж не знайомий. У мене й тещі не було! Вибач, я трохи не те сказав… По дорозі назад заїдемо на цвинтар.

– Тільки подивимось. Напевно, вони мене не впізнають, стільки років минуло. Ось і будинок майже нічого не змінилося, тільки занепало. Може, й не вони тут живуть…

Віра вийшла з машини, Олександр пішов за нею.

– А що ви тут ходите? Місця іншого немає? Заблукали? – грубо спитала жінка через паркан.

– Просто дивимося. А чий це будинок?

– А вам навіщо? Матері моєї. Живемо ми тут. Усе життя жили.

– Зрозуміло.

– Що зрозуміло? А ти… Ти ж Вірка? Так?

– Так, я Віра.

– І що тобі треба?

– Нічого не треба…

– Я з матір’ю живу, мій це будинок. Що ж ти матір покинула?

– У мене немає матері.

– Ну, ти взагалі вже, від матері відмовилася.

– Значить, ти досі правди не знаєш… Я так і думала.

– Що це значить?! Ти мені зуби не заговорюй. Добре влаштувалася, машина дорога, одягнена, а матері не допомагаєш!

Доведеться розщедритися, сестричко, давай гроші. Будинок треба ремонтувати, за матір’ю я дивлюся, а на ремонт не вистачає. Зʼявилася! Мамо, мамо, йди сюди швидше! Подивися кого до нас занесло! Дочка твоя зникла!

– Я не розраховувала на це, – тихо сказала Віра чоловікові.

– Я поряд…

– Віра наша, знайшлася! Вибилася в люди! – Тетяна тихо сіла на лавку біля будинку.

– Ну, привіт, тітко Таню.

– Яка вона тобі тітка! – вигукнула сестра.

– Справжнісінька. Тобі мати, а мені тітка. Тому мене й виставила після відходу тата. Мені на квиток грошей дала, і на два пиріжки. Думала я пропаду в місті, а я змогла прожити. Хай сама тобі розповість.

– Ти маєш нам допомогти, якщо так живеш добре! Вона тебе виховувала!

– А хай вона сама вирішить, повинна я чи ні. Вона залишила мене без матері, без сестри. А ще без любові батька. І ще навчила вас не любити мене. Бо ж я погана, кинула вас усіх. А я ж тут не для того, щоб побачити вас, просто поглянути приїхала на колись рідне село…

– Я нічого не розумію…

– Запитай у своєї матері. Прощавайте.

Віра сіла з машину, Олександр пішов за нею. Вони поїхали.

– Все, сторінку закрито. Сестри, мабуть, і не винні, але й знайти мене не намагалися.

– А друга сестра де?

– Я її біля магазину бачила. Впізнала одразу. Сиділа на сходах із мужиками й пила пінне.

– Навіть не міг подумати, що в тебе такі сестри…

– Ось так. По батькові рідні, по матері двоюрідні, а насправді ніякі. Різне життя у нас не в сенсі грошей, а взагалі.

Олександр всю дорогу розважав Віру, не давав їй сумувати.

Дорогою вони зупинилися біля річки, Віра зробила багато фотографій.

Улюблена справа завжди була під рукою, а коханий чоловік завжди підтримував її…

КІНЕЦЬ.