З похорону своєї Валентини Олександр Степанович вирушив прямісінько до рідного села. У квартирі, в якій він жив із дружиною до останньої її години, він залишатися більше не міг, та й не було чого – незабаром вона переходила у власність сина його дорогоцінної Валєчки, а спільних дітей у них не було…

Полетіла на небеса мила, ласкава, незамінна… Залишила Олександра Степановича вдівцем доживати свого віку.

От і крокував він від автомагістралі до села, в якому жили його батьки та в якому він не був вже багато років. Що там із будинком? Чи не зруйнувався зовсім?

Стояли останні травневі дні, пил ще не встиг приглушити яскравість молодого листя, небо дзвінко стригли крилами невтомні ластівки…

“Як добре, що життя продовжується і після нашого відходу!” – думав Олександр Степанович.

Вади в серці та перенесений інфаркт дозволяли сподіватися на те, що розлука з Валентиною довгою не буде.

Ну, а поки що життєвий клопіт ніхто не скасовував… Проходячи повз сусідський будинок, зупинився біля Єгоровича, що сидів на лавці.

“Треба б до магазину сходити, міцненької купити та згадати з Єгоричем Валентину”, – подумав Олександр Степанович.

– Частувати мене не треба, я сьогодні свою норму виконав. – Єгорович ніби прочитав думки Олександра Степановича. – Завтра до мене заходь!

Зрозумів Олександр Степанович, що звідси допомоги не дочекатися, пішов у хату своєї троюрідної сестри Віри – за інструментом, щоб відірвати прибиті дошки до дверей.

Та так і заночував у неї, а вранці з її сином Олексієм удвох взялися до справи. За кілька днів привели будинок у цілком житловий стан. Ось тільки напівзгнилі лиштви Віра суворо веліла поміняти, бо лиштви – вхід у душу хазяйську…

Столярний інструмент, що зберігся від батька, радував руки та грив душу. Олександр Степанович сам взявся майструвати нові лиштви.

Вирішив про себе:

“Невже я, колишній льотчик, підполковник у відставці, не впораюся з роботою, яку має робити кожен нормальний мужик?!”.

Впорався. А коли на його вікнах засяяли новенькі жовті різьблені лиштви, з’явилися замовники. І приїжджі, і з місцевих. Пенсії Олександру Степановичу цілком вистачало, але від того, що люди потребують плодів його праці, на душі ставало тепліше…

Пригнав із міста свою стареньку, але доглянуту Шевроле, і справа пішла.

Одного разу наснився йому сон, після якого весь день його не залишало почуття образи.

Наснилося йому, що стоїть він на порозі тієї квартири, в якій жив він зі своєю Валентиною, а вона йому каже, та так суворо:

“Іди звідси, я тебе не пущу! Нічого тут без діла ходити!”

Ніколи Олександр Степанович від Валентини таких слів не чув. І ще що прикро – так це те, що в хаті повно якихось людей, які там живуть, а йому місця не знайшлося! Смішно, звичайно ж – сон, а образа довго в душі трималася…

Увечері того ж дня, повертаючись з магазину, мало не наткнувся він на хлопчика років восьми, що сидів на ганку. Пацан був худий і замурзаний. На щоках відмиті борозенки – видно, плакав. Назвався Грицько.

На запитання, чому він, проти ночі, не вдома, відповів, що мамка потиличників дала, розгнівався і пішов.

Бачив Олександр Степанович, що щось тут не так… Кросівки на хлопчику різні, хоч від бруду це й не дуже помітно. Штани теж брудні, рвані.

Нагодував його, напоїв молоком, принесеним від Віри, і відправив до матері. А вранці не здивувався, що Грицько спить на його ганку, загорнувшись у калач. Взяв його на руки та переніс на диван, а хлопець так і не прокинувся.

Коли гість все ж таки прокинувся, відмив його – бруд так і відлітав шматками.

Сказав, що повернувся уночі. Прийшов додому, а мамки там немає, – замість неї дядьки чужі сваряться. Залишив Олександр Степанович гостя за сніданком і пішов прояснити ситуацію до Віри.

– Знаю, знаю, про що питатимеш, – відповіла сестра.

– Мати в нього залежна. За два роки після загибелі батька Гришки зовсім скотилася. Та тут таких повно! Ні опіка, ні захист прав дитини тут не працюють!

Олександр Степанович подався на інший кінець села до тієї матінки. Те, що він побачив, перевищило його найгірші очікування: щось брудне, обірване, синьо-фіолетового кольору, яке колись було жінкою, зажадало з нього за право виховувати та годувати її сина пляшку.

Здригнувшись від огид, Олександр Степанович пішов додому. Біля ґанку Гриша домивав останнє колесо машини. Машина сяяла на сонці, як нова…

Увечері, лягаючи спати на надувному матраці, Гриша попросив дозволу звати Олександра Степановича татом Сашком.

– Тато Сашко, адже ми тепер сім’я, з надією заглядаючи в очі Олександру Степановичу, питав Гришко.

– Ну, звісно, ​​сім’я! – відповідав раптом Олександр Степанович.

– Адже добре, коли в сім’ї є жінка!

– Ти мене одружити хочеш, чи що, друже?

– Запитав новоспечений тато.

– Та ні, не одружити! Ну, я потім тобі розповім!

Наступного дня, повернувшись від замовника, Олександр Степанович побачив біля будинку вже двох трудівників. Невеликий клаптик землі завбільшки метра на два квадратних був ретельно оброблений. У свіжоскопану землю Гриша і худе дівчисько в гумових чоботях садили цибулю.

Ось, подружка моя, Лізка! — збентежено пояснив Гриша. – Банку цибулі вкрала – садить. Жінки ж повинні щось садити та ростити, або дітей народжувати – а то які ж вони жінки! А Лізка, вона гарна – у своїх не краде!
Десятирічна Лізка розповіла, що мати її прислала із сусіднього села до бабусі, а бабуся вже рік як пішла з життя, і будинок її забитий.

– А як же…?

– А матуся забула, що бабусі не стало. Вона на похорон їздила нетвереза. А я подумала, ну, раз мамка з дому виганяє, то що ж – житиму самостійно! А можна, я у вашій родині житиму? Я все вмію, все робитиму – і прати, і їжу готувати, і на городі працювати!

Вигляд у Лізки був такий жалюгідний і винуватий, наче вона щось вкрала в Олександра Степановича.

“Так ось чому мене гнала Валентина! – зрозумів Олександр Степанович. – Тут, на Землі, у мене є ще справи …”

Увечері відбулася важлива розмова з Вірою.

– Ну, добре, прогодуєш ти цих безпритульних, а із законом як?! Адже у них є матері! – попереджала Віра.

– Та не в цьому річ! Вирішив би я ці справи, та от скільки проживу – не знаю! Ось приніс я тобі, Віро, свою заначку – якщо що зі мною трапиться, знайди їм дитячий будинок найкращий або на себе опіку візьми.

І простяг їй загорнуту у газетний папір пачку купюр:

“Тут дві тисячі доларів.”

“Так ось чому мене Валентина до себе не пускала! Отже, поживу поки, значить мої земні справи поки не закінчені!” – думав Олександр Степанович, крокуючи до свого будинку…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.