– Які люди без охорони! – Вигукнув Костя, оглядаючи гостей.

– Ми у справі! – поважно сказав Дмитро. – Пусти!

– Які ділові усі стали! – Похитав головою Костя. – Хоч фірму продавай і в лахмітті світом мандруй!

– А тобі аби позубоскалити! – Сказала Ольга з-за спини Дмитра.

– І тобі привіт, мамо! – Костя посміхнувся.

Не став маринувати на порозі, широким жестом провів у велику кімнату. Окрім батька та матері прибула ще рідна тітка по батькові, тітка Зоя. А вона вже притягла свою доньку, недомодель Ліду.

Костя знав, що вони з’являться. Це було так само очевидно, як те, що сонце на сході сходить. Питання стояло лише в тому, коли ця подія відбудеться.

Родичі виявилися нетерплячими.

– Яка у чесної компанії справа? – Запитав Костя, сідаючи на чолі великого столу.

Гості розмістилися по боках, а слово взяв батько Костянтина.

– Ми хотіли поговорити про справедливість! – сказав Дмитро.

– Яка цікава тема, – кивнув Костя. – А головне, своєчасна! І, дозвольте припустити, розмова піде про дідову спадщину?

– Так! – Вигукнула тітка Зоя. – Про ту спадщину, що залишилася від мого з Дімою батька!

– Ну, дякую, що ви почекали, поки не згадаємо його на дев’ять днів, – сказав Костя, – а ось до сорока ви вирішили не чекати!

– Сину, ти ж знаєш, про які суми йдеться! – сказав Дмитро. – Треба розібратися, кому що дістанеться!

– Не хочу вас засмучувати, – Костя посміхнувся, – але дідусь залишив заповіт!

– Ми читали, – кривлячись, промовила тітка Зоя. – І це взагалі нічого не означає!

– Йому було за вісімдесят! Він був не у своєму розумі! І його не позбавили дієздатності лише тому, що всі були зайняті своїми справами!

– А зараз оскаржити цей заповіт – пара дрібниць!

– Тітко Зоя, вам це юрист сказав, чи ви самі придумали? – поцікавився Костя.

– А хто до вісімдесяти років дожив у своєму розумі? – Вигукнула тітка Зоя. – А те, що він голяка не бігав і квартиру не спалив, то, може, він був не буйним і все!

– Тітонько Зоя, можу вас запевнити, що дід був у своєму розумі та твердій пам’яті! – Костя виразно глянув на тітку Зою. – І ось тому він вам не залишив жодної копійки!

Зітхання та обурення піднялося до стелі.

– Ваша справа вичерпана?

Запитав Костя, і не чекаючи відповіді, – я вас не затримую! Чи мені по зошит сходити?

– Костю, що в тебе за манери?

– Вигукнула Ольга.

– Хто тебе так виховав?

– Мамо, ти чудово знаєш, що не ти!

– Костя посміхнувся.

– Ще питання будуть?

Запитань поки що не надходило, але й з-за столу ніхто вставати не поспішав. Пауза затягувалася.

– Костю, ти ж розумна людина!

– Дещо зарозуміло сказала Ліда.

А з її інтонації можна було зрозуміти, що має на увазі вона протилежне.

– Приємно, що ти це визнаєш, – Костя подивився на двоюрідну сестру з усмішкою.

– Костю, у тебе ж і так гроші є, – продовжувала Ліда в тому ж тоні.

– А у нас, скажімо так, є деякі труднощі.

А якщо ми розділимо дідусеву спадщину по справедливості, то ніхто не залишиться скривдженим.

– Так, синку! – Підтакнув Дмитро. – Із рідними людьми треба ділитися! Тим більше у тебе і так грошей кури не клюють!

Дмитро просто повторив аргумент Ліди, але вирішив і від себе додати.

– Між рідними людьми мають бути добрі стосунки! Дружні! І кому допомагати, як не рідним людям?

– А я все до пуття зрозуміти не можу, чому ви зі мною цілий рік не спілкувалися! – з усмішкою вигукнув Костя. – Це тому, що ми рідня! Рідні люди!

– Ось через дружбу та спорідненість ви про мене забули! Навіть на очі не траплялися!

– А ще мої дзвінки скидали! А я гадав, що ми посварилися! Збагнути не міг, за що і чому!

– Ну, так, – м’явся Дмитро.

– Синку, це чистої води збіг, – махнула рукою Ольга.

– Випадковість!

– Закивала головою тітка Зоя.

– А в мене взагалі зайнятість божевільна, – проникливим голосом промовила Ліда.

– То фільмування, то покази! Я взагалі гублюсь у днях тижня! Якби не мій агент, я все на світі пропустила б!

– Яка згуртованість!

– Костя демонстративно стиснув кулак. – У єдиному пориві! Ух! Видно! Відразу видно, що ви рідні! Як одна людина!

– Тільки я можу вам назвати точну дату, коли ви стали такими жахливо зайнятими, і почали відбуватися випадковостями та збігами!

І Костя виклав на стіл той самий зошит. Очі у присутніх забігали.

…Костю з ранніх років виховував дід. Не батько з матір’ю, не рідна тітка, не бабуся, – а саме дід.

Як забрав шестимісячного онука у свого сина, так від себе нікуди й не відпускав.

– Дімо, я тобі рідною мовою говорив, не поспішай з дітьми! – говорив Павло Петрович.

– Зараз ні ти, ні Оля не знаєте, що з дитиною робити!

– Тату, ну, чого ти! – Занив Діма.

– Розберемося!

– Ви, доки розумітиметеся, здоров’я йому загубите, якщо взагалі онука мені не занапастите! – продовжував лаятися Павло Петрович.

– Нічого з ним не буде! – відмахнувся Діма.

– А звідки ти дізнаєшся, що з ним буде? – прокричав Павло Петрович. – Ви ж з Олею в клубі, де я вас виловив, радіоняня з собою була?

– Дідько, він спав! Олька його погодувала, він заснув! А ночами він взагалі не прокидається!

– І звідки тобі це знати, якщо ви вдома не ночуєте? Хоч би няньку йому найняли!

– Ну, все-все, тепер розважатимемося по черзі! – кривився Діма.

– Можеш не робити мені послуг! Я онука забираю, а вас обох, щоб я близько поряд із дитиною не бачив! А то набереться ще від вас усіляких гидот!

Павло Петрович був людиною науки. Палеоантрополог. Юність і зрілість він віддав польовій роботі, роз’їжджав по всьому світу, викопував кісточки наших доісторичних прабатьків.

Потім віддав десять років викладанню, а далі, вийшовши на умовну пенсію, зайнявся написанням статей, книг та навчальних посібників для нових поколінь вчених.

Може, він би викладав і далі, але довелося піти у “декрет”.

З нього не сміялися, авторитет був високий, але виправдання, яке Павло Петрович транслював, приймали з повагою.

– Сам винен, що в мене такі дітки виросли. Я їх на матір скинув, а сам по всіх розкопках гасав. Потім архіви, потім дослідження.

– А моя дружина з тягарем виховання не впоралася, тож виросло, що виросло! І соромно, і совісно! Спокутувати буду! Онука виховаю людиною!

А виховував Павло Петрович онука на самоті. Бабуся, коли усвідомила, що їй доведеться знову поринути у пелюшки, суміші, крики, плач, втекла, а потім подала на розлучення.

Павло Петрович виплатив їй деякі відступні, щоб майно не продавати та не ділити. Тим більше, що дружина, що втекла, навіть не уявляла вартості звезеного з усього світу скарбу.

Одні статуетки, які Павлу Петровичу дарували місцеві жителі, коштували шалених грошей.

– Втекла, та гаразд! – констатував він. – Від неї й раніше толку не було!

Павло Петрович обіцяв виростити онука розумною людиною, і з цим завданням упорався.

Школу Костя закінчив раніше за своїх однолітків, дід допоміг влаштувати. А до двадцяти років Костя мав дві вищі освіти.

Але ось стопами діда Костя не пішов.

– Бізнес хочу відкрити, – сказав він дідові.

– Молодець! – підтримав Павло Петрович онука.

А він завжди підтримував онука. Кожна ідея, навіть маячня, була підтримана. А потім уже Костя сам розумів, де і в чому не мав рації.

Бажання займатися бізнесом Павло Петрович підтримав, але, як завжди, із застереженням:

– Я дав тобі вміння думати! От і покажи, що я недаремно намагався! Але, якщо ти прогориш, пам’ятай, що невдала спроба – це неоціненний досвід!

Костя не прогорів. Фірма впевнено розвивалася, приносячи прибуток. А дід тішився, що онук справляється навіть із тими проблемами, які раніше обминали його.

Коли дідові виповнилося сімдесят п’ять, той покликав онука, щоб обговорити дуже важливу тему. Тему рідні.

А з ріднею, а саме: з батьками, тіткою та двоюрідною сестрою, контакт Костя не рвав. І Павло Петрович не відгородив їх від онука, хоч і міг.

Тільки рідня з’являлася у свята і, що бувало частіше, попросити грошей.

Діма з Олею з роками стали трохи розсудливі, але заробляти до ладу не навчилися. Працювали, звісно, ​​але зі змінним успіхом.

Тітка Зоя тричі невдало побувала одруженою, але з усіх скарбів їй дісталася лише однокімнатна квартира, та донька Ліда.

А Ліда, яка вважала себе неперевершеною красунею, вважала, що її місце є виключно в моделях. Тому й вимагала від матері грошей на нескінченні фотосесії, та химерні вбрання.

Щось у неї виходило, щось не виходило. Але грошей навіть собі на життя не могла заробити.

А тітка Зоя, працюючи оператором у банку, не могла забезпечити всі потреби доньки.

І це спілкування не можна було назвати повноцінним. Наочне знайомство, поверхневе спілкування, розмови, що нічого не значать.

Павло Петрович, знаючи цих людей набагато краще та глибше, ніж онук, вирішив того попередити, та застерегти.

– Вони до тебе вже приходили грошей просити?

– Ну, було діло, – відповів Костя. – Там на ремонт не вистачало батькам, а Лідці на чергове вбрання.

– І ти дав?

– Це дрібниці, по суті, – невпевнено відповів Костя, чуючи в дідовому голосі невдоволення.

– Ну, коли дав, то прийдуть знову! Я в цьому впевнений на сто відсотків!

– Якщо проситимуть більше, ніж я можу подарувати, просто не дам, – спокійно відповів Костя.

– Це правильно, але, розумієш, я вічно жити не буду, а назбирав за життя я чимало.

– Діду, ти чого? – сполошився Костя. – Якщо що, то давай у лікарню на обстеження ляжемо?

Костя не відділяв себе від діда, хоч був уже одружений.

– Онук, ти не розумієш, бо ще молодий. Я прожив сімдесят п’ять років. У цьому віці до свого відходу в інший світ ставляться дещо по-іншому.

– Я вже розумію і приймаю такий результат. Але я не хочу, щоб тобі родичі зіпсували життя після того, як мене не стане.

– Діду, твій відхід мені зіпсує життя, а все інше…

– Це ти зараз так кажеш! Повір, коли мене не стане, вони тобі в горлянку вчепляться за кожну гривню спадщини!

– А чому мені? – не зрозумів Костя.

– Тому що їм я нічого лишати не хочу! – впевнено сказав Павло Петрович. – Залишу заповіт тільки на тебе!

– Ну і все! Умиються і відстануть! – Усміхнувся Костя.

– Погано ти знаєш їх! Вони намагатимуться оскаржити заповіт тим, що я з розуму вижив!

– Тільки я заповіт буду складати за наявності медичного висновку. Тут не підкопаються.

– Але вони до тебе прийдуть і тиснутимуть на споріднені почуття, щоб ти сам поділився. І ти навіть уявити не зможеш, які вони люди! Вони будуть брехати, хитрувати, леститися, аби ти погодився поділитися!

– Діду!

– Костю, вони тебе або вмовлять, або ти сам їм віддаси їх частки, аби вони відстали! А треба зробити так, щоб вони до тебе на родинній кобилі під’їхати не могли!

Павло Петрович запропонував завести Кості зошит, куди той демонстративно записуватиме, скільки родичі беруть у борг.

А потім, в один чудовий момент, щоб Костя відкрив цей зошит і спитав, коли повертатимуть? І назвав суму.

– А сума буде така, що і тобі значною здасться! І ось подивишся, як рідні люди від тебе бігатимуть! – Тут Павло Петрович дозволив собі хижу посмішку. – Дожити б і побачити!

П’ять років Костя давав рідні гроші в борг, а потім спитав, як навчив дід. Рідних людей здуло геть-чисто!

– Ви тут родинними зв’язками козиряєте, – сказав Костя, склавши долоні в замок і притиснувши зошит. – Кажете, що родинні зв’язки найміцніші? І що рідня має допомагати одне одному!

– А вже ділитися серед рідні треба справедливо, бо ближче людей і бути не може!

Костя зробив паузу, а присутні схвально кивали, мовляв, так, з ріднею треба ділитися!

– Яка ви рідня я зрозумів, коли попросив повернути борги! Ви випарувалися, та припинили спілкуватися. А тепер прийшли тиснути на спорідненість та справедливість?

– Запитань немає! Погасіть ваші борги по цьому зошиту, а потім ми з вами обговоримо дідову спадщину! І це було б справедливо!

Підіймалися з місць мовчки, та йшли не прощаючись. А коли Костя залишився за столом один, промовив у порожнечу:

– Дякую дідусю за останній урок! Сподіваюся, ти задоволений своїм онуком!

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинив онук, слідуючи урокам діда? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.