Ми з дружиною вирішили, що коли обоє вийдемо на пенсію, то переїдемо з шумного міста у село. Так хотілось на старості років зблизитись із природою, жити у гармонії та спокої.

Тому продали квартиру в якій мешкали й придбали будиночок у сусідньому селі з власним подвір’ям та невеликою земельною ділянкою.

Одразу посадили фруктові дерева, щоб створити затишний сад для відпочинку. Мріяли, як тихими літніми днями лежатимемо на шезлонгах, попиваючи смачний чай і насолоджуючись читанням.

До цього ми оглянули кілька варіантів будиночків у інших селах. Але зваживши всі за та проти, зупинили свій вибір на цьому. Нам була важлива естетична сторона, а от про сусідів ми якось і не замислювались.

Це буде наукою на все життя, бо лише на власному гіркому досвіді зрозуміли, що в першу чергу треба з’ясовувати, хто житиме поряд.

Так, через жінку, що мешкала по сусідству зруйнувались усі наші плани про спокійний відпочинок на пенсії.

Якось я помітив, що вона розкидає під нашим спільним парканом сміття. Ми з дружиною якраз зібрались посмажити м’яса на вогні, влаштувати невеличкий пікнік, а тут сморід.

– Лідіє Степанівно, перепрошуємо, але та не викидайте нам усілякий непотріб під паркан. Ми хотіли відпочити, шашликів посмажити, а тут таке.

– Ви будете смакувати, а мені на голодний шлунок нюхати, як пахне засмажене на багатті м’ясо, коли я і простих продуктів собі дозволити не можу.

Якщо не бажаєте чути смороду, то приносьте мені щодня буханку хліба й молоко. Я буду сита і ви задоволені.

Мене здивувала така нахабна вимога сусідки. Увесь цей час я вважав її хорошою, вихованою людиною. Намагався з нею поговорити, але все марно. Від її подвір’я йшов неймовірний сморід.

Першою здалася моя дружина. Вона пообіцяла, що купуватиме сусідці перераховані продукти, лише б та не створювала біля нашого паркану сміттєзвалище.

Ось так, через шантаж, тепер носимо щодня сусідці молоко з хлібом.

КІНЕЦЬ.