Моя тітка, мамина сестра, прийшла до нас із вселенською образою: дочці її не допомогли, а та ж, зі слів тітки, буквально кричала про допомогу. Чужі люди відгукнулися, а рідня зробила вигляд, що не помітила.

Це не зовсім так. Ми помітили. І я, і мама, і діти рідного маминого брата. Помітили, але втручатися в ситуацію, а тим більше допомагати, не вважали за потрібне. Наша одностайна думка: у Соні не той випадок, коли треба вивернути кишені, віддати останню копійку і поспішати на виручку так, щоб п’яти виблискували.

Та й проблем, реальних проблем, у нас вистачає. У дядька дружина з тяжкою доброякісною болячкою, її син і донька намагаються кожною копійчинкою допомогти їй пожити довше. Ні, справа не йде фатально, але на обстеження і потрібні препарати теж іде грошей – будь здоров.

Моя мама вдова, вона на пенсії. Ми з чоловіком працюємо. Чоловік підробляє, я зараз не маю додаткового заробітку, але, сидячи в декреті, допомагала чоловікові. У нас кредити, плюс дитина. Ми й зараз, коли син у садочок пішов, грошима не розкидаємося, багато на чому економимо.

На відпочинок цього року, наприклад, дуже хотілося. Але відмовилися, провели частину відпустки в селі у свекрів. І ми дуже раді і задоволені, що склалося хоч так, все ж ми відпочили, деяким людям зараз набагато гірше.

Наша двоюрідна сестра Соня єдина з усіх незаміжня. Їй 30 років. Здавалося б, пора мати розсудливість, життєвий досвід тощо. Немає сім’ї? Ну так працюй, наживай добро, кар’єру роби. Вони ж із мамою так і живуть в однокімнатній квартирі, яку тітці свого часу виділили дивом, як матері-одиначці.

Соня здобула вищу освіту на бюджеті, непогано влаштувалася на роботу, я ж пам’ятаю, що в неї були плани збирати на квартиру, рости службовими сходами, а потім щось змінилося. Соня захопилася веденням соціальних мереж.

Спочатку це було не більше, ніж хобі, але потім Соня почала заробляти на своєму блозі якісь гроші. Тітка раділа: дочка і працює, і підробляє. Ну чудово, що скажеш. А через рік із невеликим сестра звільнилася з основної роботи під приводом того, що вона може більше заробляти на своєму блозі.

— Люди не вміють розкрутити свій аккаунт, – говорила двоюрідна сестра, – а я в цьому професіонал. Допомагаю за гроші, проводжу семінари, консультую, заробляю цим непогані гроші. Це моя ніша. І головне, я можу заробляти з будь-якої точки світу, маючи в руках тільки смартфон із виходом в інтернет.

— Сонечка полетіла в Тайланд, – через кілька тижнів повідомила тітка з гордістю, – зняла там бунгало. Життя там дешеве, грошики капають. І сама собі начальник, і немає цієї вічної зими та соплів. Краса. Сама глянь на дозвіллі, які світлини! Ось вона – робота мрії. Ну і що вона пил ковтала в конторі?

Я за сестрицю пораділа, але така робота не для мене. Це ж треба чітко уявляти, що сьогодні густо, а завтра порожньо. Ми з чоловіком залежимо від економічної ситуації, від ставлення керівництва. Але й Соня залежна: мине попит чи щось може піти не так і що? Сидіти біля теплого моря без копійки грошей? Тим паче, що вона відкладати не вміла.

Судячи з фотографій: бунгало шикарне, ресторанна їжа, розваги, нехай і літнє лахміття, але теж досить дороге, байк в оренді, заняття з серфінгу. Красиве життя і коштує красиво.

— Ось ми всі по домівках сидимо, а Соня моя молодець! Краще карантин перечікувати на пляжі, а не в чотирьох стінах. Тим паче, що з ним тільки заробітки збільшилися в неї: багатьом робити нічого, вони полізли в соцмережі. Від клієнтів відбою немає, а грошики капають.

Наприкінці минулої зими Соня несподівано повернулася.

— Голяк, – жахалася сестричка, – 15 тисяч на карті, я ніколи не почувалася такою жебрачкою. Та ще й із мамою в однокімнатному лігві. А на що я окрему квартиру зніму?

— Ну, – кажу, – можливо, пора вже знову шукати місце. Так, в офісі, так, на дядька і за копійки. Але зате буде стабільність, зможеш орендувати житло, навіть відкладати щось. Ти одна, тобі багато не треба.

— Я не вмію жебракувати, – усміхнулася Соня, – це ви живете дрібними турботами: як заплатити кредит, як викроїти на зайві труси, чим нагодувати чоловіка після роботи. А я від такого вже відвикла. Я не зможу вести вже цей спосіб життя, я задихнуся. Нічого, скоро все піде на лад. Зароблю і помчу на свій улюблений Пхукет.

Я знизала плечима. Різні в нас життєві цілі, гаразд, може справді все налагодиться. Пробовталася Соня, як відома речовина в ополонці, до початку грудня. Якісь смішні гроші вона на місяць заробляла. Від 10 до 20 тисяч. До Пхукета явно на квиток до бізнес-класу не вистачить, але все одно вважала наше життя сірістю і ділилася різнокольоровими мріями:

Я вірю, що полечу. У мене все вийде, я знаю. Інакше я тут загину в цій сірості і смогі. Боже, де взяти грошей, на картці 20 тисяч всього, це край!

— Сонечка полетіла в Тай, – зателефонувала мамі тітка 10 днів тому, – ой, за бартером у неї квиток. Вона щось рекламувала, їй оплатили переліт. Нормально, не пропаде. Та що ти заладила, що ти каркаєш! Не всім же в пелюшки носом закопатися й боргове ярмо на все життя залізти. Не заздріть моїй доньці.

Через добу сторіс Соні заповнили сльози: квиток їй оплатили тільки до стикувального аеропорту в Дубаї. До Пхукета було далеко і дорого. Грошей на квиток нашкребла, але виліт на острів мрії через 6 днів. Ночувати доведеться в аеропорту, але що ж вона їстиме?

Слідом у мережу полетіли скріни від її читачів: “Переживаємо за тебе!”, “Молимося за тебе!”, “Тримайся”. І сумні відоси Соні: заплакане обличчя і недосяжна мрія з чашкою кави. Далі знову скріни: “Давай ми тобі назбираємо”, “Як переслати тобі трішечки грошей?”, “Люди, давайте допоможемо Соні, людям треба допомагати”, “Я просто зараз переведу тобі 20 баксів”.

У Соні карта якогось іноземного банку, далі вона викладала свій сніданок: “Спасибі передплатникам, якби не ви, я б не вижила”, “Від незнайомих людей іде така підтримка, яку я б нізащо не отримала навіть від найближчих”, “Ви можете вважати мене ідіоткою за те, що я полетіла без грошей, але це був порив душі, а разом ми подолаємо всі труднощі”.

Ми з чоловіком та інші наші родичі бачили всю цю епопею. Допомагати ми й не думали. У нас грошей немає, то ми вдома сидимо. Та й на що допомагати? Чоловік узагалі висловився:

— Дармоїдка полетіла гарно жити, а хто це оплатить, не подумала, ну і хто ж їй лікар?

Через тиждень намалювався нове відео: щаслива Соня на березі океану. І підпис: “У мене немає грошей, немає байка, мені ніде сьогодні ночувати, мені нічого сьогодні їсти, але я щаслива, я тут. Порадійте за мене”.

Пораділи. Тим паче, що невдовзі Соня там же написала: “Дякую моїм читачам, нічліг на 3 дні є. Сподіваюся, ви будете й надалі стежити за моїми пригодами. Без вас моя мрія просто неможлива”.

— Жебрачка, – висловився наш із Сонею спільний двоюрідний брат, – типу вона не просить, але жирно натякає: платіть. От ні гривні б не послав. Та й як можна так летіти? А раптом щось трапиться, раптом треба буде терміново повернутися? Знову буде скиглити і сльози по мобілці розмазувати? Тьху.

І тільки тітка в претензіях: не допомогла рідня, чужі люди відгукнулися, підтримали в біді, а свої – ні. Сволота байдужа.

— Люся, – не витримала і обережно уточнила мама, – а яка в Соні біда?

Про те, що біда в Соні з мізками, мама тактовно промовчала.

КІНЕЦЬ.