– Це що? Ти так годуєш моїх онуків? – вказала на суп пальцем моя мама. – У тебе що, солі нема? – У мене є троє дітей і дві руки, – спокійно відповіла Христина, але я бачив, як щелепа в неї тремтить. – Можеш зварити сама, якщо так хочеш. – Та не дай Боже! – з обуренням вигукнула мама. – Від тебе й вареники якісь сумні виходять. Як ти взагалі мого сина втримала, диво!

– Це що? Ти так годуєш моїх онуків? – вказала на суп пальцем моя мама.
– У тебе що, солі нема?
– У мене є троє дітей і дві руки, – спокійно відповіла Христина, але я бачив, як щелепа в неї тремтить.
– Можеш зварити сама, якщо так хочеш. – Та не дай Боже! – з обуренням вигукнула мама.
– Від тебе й вареники якісь сумні виходять. Як ти взагалі мого сина втримала, диво!
Я тоді просто стояв, наче меблі. Мене спантеличила думка: якщо стану на чиюсь сторону – буде гірше. Але тепер я знаю – саме моє мовчання її зламало. Христину. Бо вона більше не могла жити в домі, де її щодня ображали, а її чоловік вдавав, що то просто “непорозуміння”.
Все почалося не з вереску. Все почалося з цукерок. Мама принесла «Ромашку», а Христина поставила її на верхню полицю. Щоб діти не переїли. І в той день, коли мама побачила, що «солодощі» сховали, сказала:
– О, тепер і солодке в хаті не моє. Тобі би, Христино, ще ключі від банківської скриньки, а не кухні.
Христина усміхнулась натягнуто. Я ж відвів погляд.
Потім було ще. Той випадок з пранням – мама перепрала наші речі, бо їй здалося, що Христина не “так” сушить. Або коли Христина хотіла повісити нові фіранки, а мама принесла свої – «бо ці як у морзі».
– Це ніби не мій дім! – сказала тоді Христина, і я зрозумів, що тріщина пішла глибше, ніж думав.
Мама приходила без попередження. Зі своїм порядком, своїми баченнями і своєю правдою.
– Ти знову в капцях на босу ногу? Діти ж бачать! – бурчала вона.
– А що, їм від цього буде? – втомлено відказувала Христина.
– Ти все перекручуєш, – і мама поверталась до мене: – Матвійчику, а ти чому мовчиш?
Чому я мовчав? Бо не хотів, щоб було гірше. Бо сподівався, що все якось саме вирулить. Але нічого не вирулює, коли кермо ти віддав комусь іншому. Особливо, якщо цей хтось – твоя мама, яка не помітила, що ти вже не хлопчик.
Одного разу, коли мама пішла, Христина сиділа в кухні, дивлячись у вікно.
– Ти знаєш, – сказала тихо, – у мене таке враження, що я квартирантка в цьому домі. Я ж тут живу, але ніби не маю права на простір. І на тебе.
– Ти перебільшуєш, – пробував я заспокоїти.
– Серйозно? То чому, коли вона каже, що я погано виховую дітей – ти мовчиш? Коли вона знецінює все, що я роблю – ти мовчиш?
– Бо я не хочу сварок…
– А я не хочу бути одна. Але мені здається, що я вже сама.
Вона пішла в ванну. Двері зачинилися – і з-за них доносились тихі схлипи. Я сів на диван. Увімкнув телевізор. Щоб заглушити свою провину.
Наступного тижня я прийшов додому раніше – на душі було неспокійно. Відкрив двері – і відчув, що щось не так. Не пахло вечерєю. Не було дитячого галасу. Тиша – така, як у пустій квартирі.
На столі – моя улюблена страва. Але вже холодна. Поруч – горнятко. Те, з якого Христина завжди пила чай. І записка.
“Матвію. Я довго боролась. Але я не змагаюсь з твоєю мамою. Я її не переможу. Бо це не сутичка – це твій вибір. А я в ній не виграла. Не знаю, чи повернусь.”
Я прочитав тричі. І тільки на четвертий раз відчув, як мені стає важко дихати. В дитячій – порожньо. Їхні улюблені іграшки лежать мовчки, ніби вони теж образились.
Я не плакав. Я просто сів і дивився в стіну. А потім взяв її чашку – і вона вислизнула з рук. Розбилася. Як усе інше.
Наступного ранку мама прийшла, як завжди. Без стуку.
– Чого так темно? Що сталося?
– Вона пішла, – сказав я.
– Хто?
– Христина. З дітьми.
– Та ну… А чого? Ми ж…
– Ти зацькували її. Кожного дня. А я тобі дозволяв.
Мама сіла. Мовчала. Вперше за довгий час – без слів.
Минув тиждень. Потім ще один. Мене ніщо не радувало. Діти прислали малюнок – там був будинок, а біля нього мама, Артем і Злата. Я був на задньому плані – маленький, як сонце, яке майже зникає за горизонтом.
Я згадав, як Христина прикрашала наш дім до свят. А мама знімала все, бо “несмак”. Згадав, як вона купила мені нову сорочку – а мама сказала, що “вона тебе переодягає, як з базару”. І я не захистив.
Згадав її слова:
– Іноді мені здається, що я тут просто тимчасово. Як квартирантка.
Але вона була не квартиранткою. Вона була серцем цього дому.
І я його розбив.
Я не знаю, чи повернеться вона. Не знаю, чи зможу повернути її довіру. Але одне знаю точно: мовчання – це не мир. Це поступова зрада.
І от я сиджу, тримаючи в руці стару світлину. Ми на ній щасливі. А тепер я один. І питаю себе – і вас, друзі:
А що б ви зробили на моєму місці? Ви б мовчали? Чи сказали «стоп» ще тоді, коли було не пізно?