Сиділи ми того вечора за столом із Пауло. Вечеряли, як завжди, я приготувала тушковану рибу з овочами, а він налив нам по келиху червоного вина. Я живу в його домі вже більше 20 років.

Колись приїхала доглядати його матір, за це й отримувала гроші. Але її вже 5 років немає, а я досі тут. Прибираю у людей, отримую зарплатню, та й, чесно кажучи, майже ні за що не плачу. Пауло — чоловік вже у віці, добрий, але трохи дивний. І ось він піднімає на мене очі й каже:

— Наталю, я тут подумав… Хочу переписати будинок на тебе. Але за однієї умови.

Я відкладаю виделку, дивлюся на нього:

— Якої?

— Щоб ти розлучилася з чоловіком.

Аж відчуваю, як серце стискається. Ніби не те щоб ми з Ростиком були прям як чоловік і дружина… Більше, може, друзі чи навіть просто люди, що звикли одне до одного.

— Пауло, ти серйозно?

— Абсолютно. Якщо не погодишся, то перепишу будинок на благодійність.

Я мовчу, а в голові каша. З одного боку, нерухомість у Португалії — це серйозно. З іншого — ну якось різко це все… Але давайте по-чесному — я б сама ніколи не наважилася придбати тут житло, дорого і все таке. Та й хто знає, чи був Ростик вірним мені всі ці роки?

Беру телефон і набираю чоловіка. Він підіймає майже одразу.

— Привіт, Наталко, що таке?

— Слухай, Ростик, тут така справа…

Розповідаю йому все прямо. Ну, майже все. Кажу, що португалець хоче переписати на мене будинок, але є одна умова. Треба розлучитися.

Ростик мовчить. А потім:

— Ну, якщо треба, то давай.

Я в шоці.

— Це і все?! Так легко?!

— Наталю, ну а що, ти ж і так живеш там. Я ж бачу, що ти вже не повернешся. Чого тягнути?

Я кладу слухавку і вдивляюся в келих із вином. Все вирішилося так швидко, що навіть страшно. А Пауло тим часом піднімає свій келих:

— Ну що, тост за нову власницю будинку?

І що ви думаєте? Я теж підняла свій келих. Проте на душі навіть радості немає. До цієї розмови ще відчувала, що ще маю до кого та куди повертатись, а тепер наче зовсім сама.

КІНЕЦЬ.