— Тато познайомся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Варвара!

— Сяяв від щастя Боря.

– Хто?! — здивовано спитав професор, доктор наук Роман Пилипович.

— Якщо це жарт, то не дуже кумедний!

Чоловік із гидливістю розглядав нігті на грубих пальцях «невістки». У нього складалося враження, що ця дівчина не знала, що таке вода та мило. Інакше як пояснити бруд під нігтями?

«Боже мій! Як добре, що моя Лариса не дожила до такого сорому! Адже ми намагалися прищепити цьому бовдуру кращі манери» — промайнуло в голові.

– Це не жарт! – З викликом сказав Боря.

— Варвара зупиниться у нас, а за три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь в одруженні сина, то обійдусь без тебе!

— Вітаю! — усміхнулася Варя, і пішла як господиня на кухню.

— Це пиріжки, варення малинове, гриби сушені…, — дівчина перераховувала продукти, які діставала зі старої торби.

Роман Пилипович схопився за серце, побачивши, як Варя зіпсувала білу скатертину ручної вишивки варенням, що потекло.

– Боря! Отямся! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто… Це надто жорстоко! З якого села ти притягнув цю…? Я не дозволю їй жити у своєму домі! — у розпачі кричав професор.

– Я люблю Варю. І моя дружина по праву може проживати у моїй квартирі! — з глузуванням усміхнувся хлопець.

Роман Пилипивоч зрозумів, що син просто знущається з нього. Не ставши сперечатися далі, чоловік мовчки пройшов до своєї кімнати.

З недавніх пір стосунки із сином дуже змінилися. Після того, як не стало матері Боря став некерованим. Хлопець покинув інститут, лаявся з батьком, і вів розгульне безтурботне життя.

Роман Пилипович сподівався, що син зміниться. Стане як раніше, розважливим та добрим. Але з кожним днем ​​Боря віддалявся від нього.

Ось і сьогодні, припер у їхню хату цю селючку. Адже розумів, що батько ніколи не схвалить його вибір, тому й припер не зрозуміло кого…

Незабаром Борис із Варею розписалися. Роман Пилипович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати таку невістку.

Його охоплювала злість за те, що місце Лариси, чудової господині будинку, дружини та матері, зайняла ця неосвічена дівчина, яка й двох слів зв’язати не вміла.

Варвара ніби не помічала поганого ставлення свекра до своєї персони, і намагалася у всьому йому догодити, але робила тільки гірше. Чоловік не бачив у ній жодної гарної якості, тільки через те, що дівчина була неосвічена, і з поганими манерами.

Борис, награвшись у зразкового чоловіка, знову став пити та гуляти. Батько часто чув сварки молодих, і тільки тішився, сподіваючись, що Варвара поїде назавжди з його будинку.

– Романе Пилиповичу! — забігла якось невістка у сльозах. — Борис хоче розлучення, мало того, він виганяє мене на вулицю, а я чекаю на дитину!

— По-перше, чому ж на вулицю? Ти ж, не безхатько… Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти в положені, не дає тобі права тут жити після розлучення. Пробач, але я не стану втручатися у ваші стосунки, — промовив чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбавиться настирливої ​​невістки.

Варя заплакала в розпачі та пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Борис, пограв із нею як із собачкою, і викинув на вулицю. Ну і що, що вона із села? Адже вона теж має душу і почуття…

***
Минуло вісім років… Роман Пилипович жив у будинку для людей похилого віку. Літній чоловік став дуже здавати останні роки. Звісно, цим одразу ж скористався Борис, який швидко відправив батька, щоб позбавити себе зайвого клопоту.

Старий упокорився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя він зумів тисячам людей прищепити такі якості, як кохання, повага та турбота. Йому досі надходять листи подяки від колишніх учнів… А ось рідного сина виховати людиною не зміг…

— Ромо, до тебе гості приїхали, — сказав сусід по кімнаті, повернувшись із прогулянки.

– Хто? Боря? — вирвалося у старого, хоч у душі розумів, що це неможливо.

Син ніколи не приїде до нього, дуже ненавидів він батька.

– Не знаю. Мені чергова крикнула, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Біжи швидше! – усміхнувся сусід.

Роман узяв тростину, і неквапом вийшов із маленької, задушливої ​​кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її, і відразу впізнав, хоч і пройшло багато часу з їхньої останньої зустрічі.

— Добрий день, Варваро! — промовив чомусь тихо, опустивши голову.

Напевно, досі відчував свою провину перед тією дівчиною, щирою і простою, за яку не захотів заступитися тоді, вісім років тому…

— Романе Пилиповичу?! — здивувалася рожевощока жінка.

— Ви так змінилися… Хворієте?

– Є трохи …, – сумно посміхнувся він.

– Ти як тут? Звідки довідалася, де я?

– Борис розповів. Ви ж знаєте, він ні в яку не хоче спілкуватися із сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся… Адже Ваня не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Адже ми одні з ним залишилися…, — промовила жінка тремтячим голосом.

— Вибачте, напевно, я даремно все це затіяла.

— Стривай! – попросив старий.

— Який він вже, Ваня? Пам’ятаю, востаннє ти надіслала фото, де йому всього три роки було.

– Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче спитала Варя.

— Звичайно, дочко, клич! — зрадів Роман Пилипович.

У будівлю зайшов руденький хлопчик, повна, зменшена копія Бориса. Ваня невпевнено підійшов до діда, якого ніколи не бачив.

— Привіт, синку! Який же ти вже великий…, — розплакався старий, обіймаючи онука.

Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, що прилягав до території будинку для літніх людей. Варя розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано пішла з життя її мати, і молодій жінці довелося підіймати на ноги сина і господарство.

— Вибач мені, Варя! Я дуже винен перед тобою. Хоч і вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але нещодавно зрозумів, що людей треба цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — сказав старий.

– Романе Пилиповичу! У нас до вас пропозиція, — усміхнулася Варя, нервуючи й запинаючись.

– Поїхали до нас! Ви самотні, і ми з сином самі… А так хочеться, щоб поряд була рідна людина.

— Діду, поїхали! Будемо на риболовлю разом ходити, до лісу по гриби… У нас дуже гарно у селі, і місця у хаті багато! – Попросив Ваня, не відпускаючи руку дідуся.

– Поїхали! — усміхнувся Роман Пилипович.

— Я багато пропустив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борисові. Тим більше я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!

— Звісно, ​​сподобається! – засміявся Ванюша.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.