Коли чоловік твоєї доньки питає “А це ви самі все готували?” – і в його голосі не подив, а надія, що це чарівна скатертина-самобранка, ти розумієш – настав час пояснити, хто тут насправді чарівниця. І що в цієї чарівниці теж іноді вичерпується магія. Особливо перед Великоднем.

Я завжди була та, що тримала сімейні свята на своїх плечах. Великдень – моє улюблене, тепле, пахуче, з дитинства – з пасками, крашанками, запахом шинки й хріну.

І щороку я це все влаштовувала для них. Для Оленки, моєї доньки. Для Кирила – її чоловіка. І для Тимка, мого онука, якого я люблю сильніше, ніж здобну паску з родзинками.

Але знаєте що? Любов – це не означає, що тебе мають приймати за домогосподарку з безкінечним запасом сил і терпіння. Цього року я вирішила, що магія має іншу форму. Форму розмови.

Все почалось, як завжди – з дзвінка. За тиждень до Великодня.

– Мамо, привіт! – весело цвірінькає Оленка. – У нас є невеличка ідея! Ми б приїхали на свята, як завжди, але з нами ще буде подружня пара. Наші друзі з роботи. Такі класні! Вони так хочуть познайомитись із тобою, ти в нас така… тепла.

Тепла? Мене аж в потилиці пече від “тепла”, коли я слухаю це.

– А вони люблять домашню їжу? – запитала я, стискаючи в руках рушника.

– Та звісно! Вони мріяли спробувати “щось справжнє, українське”. Ну, ти ж приготуєш свої коронні страви? І борщ? І той салат з грибами – ну ти знаєш, який. Ну, як завжди!

– Як завжди… – повторила я вголос. Але вже не в трубку. Бо в трубці лишився лише гудок.

Я подивилася у вікно. На вулиці все цвіло. Весна розквітала, а я – марніла. Цього року я не хотіла бути фоном їхніх свят. І я вирішила: усе буде інакше. Без попередження, без бурі. Просто… по-новому.

У суботу зранку я вдягнула свій фартух із вишивкою, поставила на стіл три аркуші паперу і написала: “Салат – Кирило”, “Вареники – Оленка”, “Сервіровка – Тимко”. А собі написала одне слово – “Контроль”.

О першій вони приїхали. Оленка – з подарунковим пакетом (в якому було мило у вигляді зайця), Кирило – з банкою італійського соусу (бо “він гарно виглядає на столі”), їхні друзі – з руками в кишенях.

– Антоніно, як же у вас пахне! – одразу захоплено вигукнула подруга Оленки. – Ви вже все встигли?

– Ні, ще нічого. Але зараз будемо разом готувати. Ходімо на кухню, я вас познайомлю з капустою і теркою.

Вони переглянулись, ніби я запропонувала їм зіграти в шахи з голодним ведмедем.

Кирило підійшов до мене, нахилився і тихо запитав:

– А ти точно в настрої готувати з усіма?

Я поклала на нього погляд, який можна назвати “хрестовим походом” у форматі очей.

– Кириле, я вже готувала сама десять років поспіль. Настрій у мене – на п’ять із плюсом. Головне, щоб у тебе він не зіпсувався від кухонного ножа. Бери моркву.

Оленка закотила очі, але пішла до плити. Її подруга жалібно зиркнула на манікюр, але взяла миску. Кирило порізався на першій же морквині. Тимко втік на балкон і робив вигляд, що фотографує голубів.

Я стояла біля плити, посміхаючись. Щиро. Вперше за роки я не бігала, не потіла, не перевертала сто справ за хвилину. Я просто спостерігала, як дорослі люди вчаться бути частиною процесу.

Вечеря була пізніше, ніж завжди. Але була. І була смачніша. Може, не через ідеальні пропорції, а через те, що кожен поклав у неї хоч щось – час, сили, відповідальність.

За столом Кирило знову заговорив:

– Ти жартувала, коли дала мені той список?

– А ти думаєш, борщ жартує, коли його пересолити?

Всі засміялися. Навіть Оленка, яка вже трохи розчинилась у реальності й перестала бути гостею на святі, де її мати – працівниця залаштунків.

Після вечері вона підійшла до мене на кухні.

– Мамо, я щось зрозуміла. Раніше я думала: якщо ти мовчки все робиш – значить, тобі не важко. А виявляється… ми просто звикли.

– Звикли. Саме так. А я звикла до того, що свята – це спільна справа, а не кулінарне шоу.

– Ти не злишся?

– Злюсь. Але більше втомилась. І от тепер – не втомилась.

Вона кивнула. Сіла поруч. Потім прийшов Кирило, приніс чай. Тимко вже спав, загорнутий у плед, а подруга з роботи мила посуд.

Це був, певно, найкращий Великдень за останні роки.

І от тепер мені цікаво: скажіть, як ви влаштовуєте свята у себе? Чи є у вас той самий момент, коли ви теж думаєте – досить? Ви озвучуєте це? Чи ще тримаєтесь?

Бо я от вирішила – краще бути живою бабусею зі списком справ, ніж героїнею кулінарної трагедії без права на відпочинок. А як у вас?

Джерело