Михайло, за характером своїм, був людиною досить спокійною та доброю. Він завжди намагався уникати непорозумінь та суперечок, але хороші стосунки з його рідною матір’ю в нього ніколи не складалися, на жаль.

Валентина Олегівна завжди була вимогливою та суворою до нього, і здавалося, що їй не можна було догодити ніколи.

А коли Михайло одружився, то спілкування з матір’ю геть зійшло до нуля, адже невістка їй зовсім не подобалася. Світлана не так виховувала онуків, не так готувала, навіть не так одягалася, як подобалося свекрусі.

– Ти надто м’який з нею, й слова зайвого не скажеш, ти ж бачиш, що вона нічого робити не вміє! – часто повторювала мати Михайлові, засуджуюче хитаючи головою. – Як же ти міг таку обрати за дружину?

Невістка Світлана, дійсно, зрідка отримувала схвалення від своєї свекрухи.

Однак Михайло любив дружину та своїх дітей, тому намагався не звертати уваги на постійні докори матері, знав, що у неї характер недобрий, тому уваги на ці слова не звертав, та й дружині радив так робити.

Крім сина, Валентина Олегівна мала ще й доньку Марію. З сестрою у Михайла завжди були добрі стосунки.

Вони у всьому підтримували одне одного ще з дитинства, незважаючи на непорозуміння з матір’ю. Марія завжди була більш рішучою та впевненою у собі, вона легко досягала свого, на відміну від свого старшого брата.

– Не хвилюйся ти так, – заспокоювала завжди Марія Михайла. – Мама рано чи пізно змириться з усім, не зважай на її слова, адже, не дивлячись ні на що, мама тебе любить.

Однак час швидко минав, роки збігали за роками, а ситуація не змінювалася зовсім, на жаль.

Більше того, Михайло почав підозрювати, що після того, як не стане матері він може залишитися без спадщини, все може дістатися сестрі.

І, до слова сказати, така підозра у Михайла виникла не на порожньому місці.

Валентина Олегівна неодноразово натякала синові, що він не заслуговує успадкувати її майно. Мама, звісно, багатою людиною не була, але вона мала хорошу трикімнатну квартиру, яка коштувала чимало в їх містечку.

Одного вечора, коли Марія прийшла в гості до брата і в них зайшла розмова на цю тему. Михайло усе щиро розказав про свої думки щодо спадщини матері, він секретів від сестри не тримав і сподівався, що вона його зрозуміє та підтримає трохи.

У свою чергу, Марія підтримала Михайла.

– Братику, не хвилюйся зовсім. Якщо раптом мама вирішить відписати все мені, я обов’язково поділюся з тобою порівну. Ми ж сім’я, і ​​маємо підтримувати один одного. Хіба ти так не зробив би? Та й доглядати її будемо ми разом, тому зрозуміло, що й спадщина буде на двох.

Михайло трішки заспокоївся та вдячно кивнув у відповідь, але сумніви продовжували з’являтися іноді.

Щиро кажучи, синові не так потрібна була квартира матері, скільки хотілося, щоб вона прийняла його таким, яким він є, адже він теж її дитина, і слова недоброго ніколи мамі не сказав, любив та поважав її дуже.

Мама постаріла і брат з сестрою обох їй допомагали: Марія більше маму доглядала, а Михайло гроші на все необхідне давав, адже розумів, що він більше сестри заробляє.

Коли Валентини Олегівни не стало, діти її дізналися про заповіт.

Правду кажучи, всі чекали, що все майно дістанеться Марії, адже мати постійно говорила про це, як молодшій і улюбленій дочці, вона навіть не згадувала, що щось дістанеться її синові, але, на превеликий подив для усієї родини, з’ясувалося, що мама розділила свій спадок порівну між своїми двома дітьми.

– Як це можливо? Мама все ж в душі любила мене і турбувалася про мене, – прошепотів Михайло з вологими очима, не вірячи до кінця в те, що він почув.

Марія теж була дуже здивована. Вона сиділа мовчки, ховала очі. На обличчі був смуток та розчарування.

Після оголошення заповіту сестра з байдужим та засмученим обличчям підійшла до Михайла і тихо промовила:

– Я думала, що все буде по-іншому.

– Як по-іншому?

– Михайло здивовано глянув на сестру.

Весь цей час він думав, що її добрі слова про підтримку були дуже щирі, але тепер зрозумів, що це не так, сестра ніколи не хотіла, щоб йому щось дісталося від матері і вона завжди сподівалася, що її квартира дістанеться лише їй, адже мама сама постійно про це лише й говорила.

– Що означає “по-іншому”? – вирішив дізнатися Михайло, намагаючись зберігати спокій. – Адже ти все одно обіцяла поділитися зі мною, а тут і нічого не доведеться робити, мама сама все зробила справедливо, усе, що мала – розділила між нами, між своїми двома дітьми.

– Мало що я казала колись тобі, відтоді стільки часу минуло! Я планувала залишити трикімнатну квартиру своїй доньці, а тепер її доведеться продавати! Ти нічого не отримаєш зі спадку, мама завжди говорила, що все відпише мені, це якесь непорозуміння, чуєш? – врешті мовила Марія.

Її слова були для брата, як грім серед ясного неба. Михайло відмовлявся повірити, що це та сама його рідна сестра, яка завжди підтримувала його, могла так різко змінитись.

– Ти ж розумієш, Михайле, що наша мама ні тебе, ні твою сім’ю ніколи не любила! – Мовила Марія, адже не могла повірити в те, що відбулося. – Ти взагалі не мав нічого отримати від неї!

Михайло був настільки здивований, що вирішив не продовжувати більше цю розмову, адже розумів, що говорити з сестрою більше немає про що, вона не та людина, яка шкодуватиме його.

Але, як би там не було, а зустрітися братові та сестрі довелося таки ще кілька разів. Потрібно було продавати трикімнатну квартиру їх матері та ділити гроші.

І кожна зустріч колись рідних людей приносила Михайлові лише смуток та розчарування.

Бували такі хвилини, що він, під вмовлянням сестри, був готовий відмовитися від своєї частки, лише щоб зберегти хороші стосунки між ними.

Лише Світлана переконала свого чоловіка у тому, що не можна відмовлятися від спадщини матері, адже це належить по праву йому і він нічого недоброго не робить. Дружина пояснювала, що він бере лише своє, у сестри він нічого не забирає, тому йому немає чого хвилюватися, а те, що їй це не подобається, то нехай на її совісті і залишиться.

– Хіба після всього цього, що ти зараз дізнався, ти зможеш спілкуватися з своєю рідною сестрою?! Вона хоч і посміхатиметься постійно під час вашої зустрічі, радіючи тому, що ти поступився їй своєю долею. Але тепер вже ти добре знатимеш, яка вона насправді людина і як відноситься до тебе!

Ні, краще подумай про наших дітей, це твоя відповідальність. Та й взагалі, я вважаю, якщо твоя мама вирішила залишити тобі частину спадщини, отже, були на те свої причини, ти теж її син.

– Ми з мамою ніколи не знаходили спільної мови. Часті суперечки, непорозуміння у нас з нею були, а Марію вона дуже любила і завжди говорила та не приховувала ні від кого, що квартиру запише на неї лише.

– І що? Незважаючи на все, мама все одно тебе любила, якщо вчинила таким чином, – наполягала на своєму дружина і переконувала чоловіка таки вступити у спадок.

Михайло зрештою погодився і таки вирішив йти до кінця.

Йому, на жаль, при оформленні спадщини довелося вислухати багато нарікань з боку сестри, перш ніж спадкова квартира була нарешті продана.

Марія залишилася ображеною на брата, вона дійсно вважала, що квартира мала б залишитися лише їй, адже мама лише її дуже любила. Сестра вважала, щоб брат вчинив не по-совісті, він мав відмовитися від спадку.

– Я була улюбленицею мами, все мало дістатись мені! – говорила вона Михайлові під час кожної зустрічі.

– Все, годі! – одного разу не став мовчати брат.

– Давай продамо квартиру і розійдемося по різні сторони!

Чоловік важко зітхнув, розуміючи, що їхні стосунки із сестрою навряд чи відновляться, яке б рішення він не прийняв.

Їхнє спілкування стало натягнутим і холодним, кожна зустріч закінчувалася новими докорами та образами.

Тепер вони бачилися лише тоді, коли треба було вирішити якісь формальні питання, пов’язані із продажем квартири і з оформленням документів.

Минули місяці, і справа з квартирою нарешті завершилася. Гроші були поділені між братом та сестрою, кожен отримав свою частку.

Однак почуття полегшення, яке Михайло сподівався віднайти, так до нього і не прийшло.

Він більше не хотів бачитися з сестрою, але розумів, що повністю уникнути спілкування неможливо – у них залишалися спільні знайомі та й племінники могли захотіти побачити дядька та тітку і відвідувати їх.

Та все ж Михайло вирішив просто триматися подалі від сестри, наскільки це можливо, адже вона постійно йому згадувала мамину квартиру і дорікала за рішення, яке він прийняв.

Одного разу до Михайла хтось зателефонував. Він довго думав чи вмикати телефон, адже дзвінок був з незнайомого номера. Та чоловік вирішив поговорити.

– Добрий день, Михайле, – почала говорити сестра, він відразу впізнав її голос.

– Давай зустрінемося з тобою в неділю, маю розмову.

На душі стало тривожно. Він не знав, чого чекати від цієї зустрічі, але погодився.

Коли вони зустрілися, Марія виглядала інакше. Вона здавалася постарілою і втомленою.

– Пробач мені, брате, будь ласка, – сказала вона, ледве стримуючи сльози.

– Я розумію, що вчинила неправильно. Я такою нерозумною тоді була.

Михайло з подивом подивився на сестру.

Марія в той день дужа багато говорила, таке враження, що не могла підібрати слів, щоб висловити те, як вона шкодує про свій вчинок. Шкодувала, що думала тоді лише про гроші і втратила на багато років найріднішу людину свою.

Сестра просила брата забути образу і далі підтримувати родинні стосунки, адже їй дуже бракує його.

А Михайло, повернувшись додому, не знав, як йому вчинити і як дружині все розповісти.

Хіба можна таке пробачати? Ви б пробачили?

Джерело