Я коли побачила на пожовклому підодіяльнику ромб по центрі, то відразу зрозуміла, що свекруха з подарунком на новосілля сильно не заморочувалася.

Я відразу свого Ореста попередила, що це неподобство, яке 50 років в скрині в старій хаті лежало, я на свою ковдру на овчині одягати не буду. І ще одне, нормального подарунку свекруха, на свій ювілей, який на провідну неділю, також нехай не чекає.

– Ти бачив, Оресте? – ледь стримуючи обурення, кинула я чоловікові, тримаючи в руках той самий підодіяльник кольору забутої бабусиної шафи.

– Що саме? – здивувався він, не відриваючи погляду від чашки з кавою.

Я рвучко розправила тканину просто перед його очима, щоб ніяк не зміг “не побачити”.

– Оце. Оцей “подарунок на новосілля”. Пожовклий, з ромбом посередині, ще й з запахом нафталіну. Це що – жарт такий?

Орест глянув на мене винувато.

– Мама… ну вона ж літня людина, може, вона думала, що це пам’ятна річ…

– Та яка, Оресте, пам’ятна річ? Ми ж не на музей старожитностей переїхали! Це ж новосілля! Перше житло за десять років, яке ми самі, своїми руками, з нуля будували! І отаке? Мені здається, вона це спеціально. Бо не хоче, щоб ми були щасливі…

Я зітхнула і втупилася у вікно. Наш дім був новенький, ще пах фарбою і сосновими дошками.

Ми вклали в нього все – час, гроші, душу.

Після років поневірянь по орендованих квартирах, де стіни «слухали», як діти сміються чи плачуть, де вічно хтось зверху грюкав чи знизу курив – ми нарешті мали СВОЄ. Але оце “своє” свекруха чомусь вважає за потрібне обсипати пилом минулого.

– Може, ти їй просто подякуєш, а підодіяльник – в комору? – спробував примирливо сказати Орест.

– Я подякувала, не хвилюйся. Але з моїм обуренням нічого не зробити. Моєму татові 68 років, мамі – 64.

Вони на новосілля приїхали з оберемком квітів, з мішком домашніх смаколиків і з сертифікатом на покупку меблів для вітальні! А твоя мама? Підодіяльник, Оресте! Не новий. Не з магазину. А той, який, мабуть, іще твоя баба купляла.

Він знизав плечима.

– Ну ти ж знаєш, у мами свої погляди… Вона ж сама жила все життя скромно, не розкошувала.

– Так. І ще від мене очікує, що на її ювілей, який до речі, вона святкуватиме аж на Провідну неділю, я маю щось вигадувати грандіозне! Вона ж навіть натякнула, щоб ми до себе її кликали з усіма родичами. Але після цього – ні. Я теж не «заморочуватимусь». Буде їй пляцок і чай з каркаде!

Я була зла. Мені навіть не стільки той підодіяльник болів, як сам факт. Що вона прийшла – глянула – кивнула – подала згорток, загорнутий у стару газетку, і все. Не обняла дітей. Не сказала: «Яка краса! Ви молодці!» Лише сухе – «Ага, ну, нормальна хата».

Мої батьки не відходили від малих. Тато грав з Тимком у футбол прямо у дворі, мама варила з Мартусею вареники. А свекруха сиділа з сумним виразом обличчя і щось там нишком шепотіла про «молодь, якій усе подавай».

– Я не розумію, – мовила я Орестові, – хіба вона не тішиться, що ми нарешті маємо свій дім? Де тепло, світло, затишно? Де дітям добре?

– Може, вона трохи заздрить, – тихо відповів він. – Все життя у неї було важке. А тут – ти, я, діти, будинок. Їй, може, важко це прийняти.

– Та що ж я винна в її минулому? Я, між іншим, теж з сім’ї не олігархів. Але я люблю порядок, я люблю, коли красиво. І я несу в дім радість, а не старі речі з нафталіном!

Тоді я вирішила – більше нічого від неї не чекатиму. Ні тепла, ні підтримки. І на ювілей… ой, не буде банкетів. Буде просто вітання. Ну, хіба що від дітей зроблю листівку – хай тішиться.

Але найгірше було потім. Через тиждень я випадково зайшла в нашу гостьову кімнату – ту, де ще стояла тимчасова розкладачка для гостей – і побачила… що цей підодіяльник акуратно постелили на ту саму розкладачку.

– Оресте! – закричала я на весь дім. – Це що?!

Він прибіг з кухні.

– Ти що, постелив ОЦЕ? Тут?!

– Ну, подумав, якраз для гостей. Щоб не валявся…

Я мало не зомліла.

– Значить, щоб гості подумали, що ми такі скупі, що навіть на нову білизну не маємо? Ти що, не розумієш, що це образливо?

– Ну вибач… Я не подумав…

Я мовчки зняла те лахміття і заштовхала його в мішок з речами, які планувала передати на переробку. Вона могла б подарувати нам щось символічне, навіть зроблене своїми руками. Але не це. І точно не з таким обличчям, як у вчительки, яка вручає учневі «трієчку».

– Добре, Оресте, давай так. Твою маму я більше в гості не кличу. Нехай приходить, якщо дуже хоче, але сама, без натяків на святкування. Мені вистачить оцих демонстрацій.

– Не перебільшуй, будь ласка, – спробував він заспокоїти мене.

– Я не перебільшую. Я просто втомилась вдавати, що мені приємно. Бо мені не приємно. Бо я – господиня в цьому домі. І я хочу, щоб у моєму домі був затишок, щирість і любов. А не ось це – мовчазне «я вам заздрю, але зроблю вигляд, що мені байдуже».

І от зараз, коли я сиджу на нашому новенькому дивані, в світлі теплого бра, поруч граються наші діти, я думаю – а може, я таки занадто емоційна? Може, то і справді її спосіб показати любов? Хоча… хіба любов – це пожовклий ромб і кисле обличчя?

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто терпіти таку «любов» заради сімейного спокою? Чи, можливо, час поставити чіткі межі? Як ви гадаєте?

Джерело