– Мамо, ну що там? Дізналася? – нетерпляче спитав Михайло, нервово стискаючи слухавку в руках.

– Мишко, тут така справа… – мама затнулась, підбираючи слова. – Коротше… Бабуся залишила квартиру Петрові.

У слухавці повисла тиша. Михайло не міг повірити своїм вухам.

– Що означає Петрові?!

– Вибухнув він.

– Цьому шмаркачу, який тільки й знає, що у своїй техніці колупатися? А як же я? Я ж останні три роки за нею, як за малою дитиною…

– Мишко, я сама обурена. Але факт залишається фактом – вона залишила заповіт на нього. Думаю за те, що він їй якось там допомагав із комп’ютером.

– Та гаразд! – Михайло вдарив кулаком по столу.

– Цей комп’ютерний геній один раз прийшов і полагодив їй стародавній “компуктер”, чи як там вона його називала, а я…

– Мишко, не кип’ятись. Може, вона просто…

– Що просто? – перервав він.

– Просто вирішила мене покарати? Чи що?

…Петро сидів у своїй маленькій квартирі, коли задзвонив телефон.

– Алло?

– Петре, це мама. Слухай, тут така річ… Бабуся залишила тобі квартиру.

– Що? Мені квартиру? – Петро не повірив своїм вухам. – Яку ще квартиру?

– Свою. Вона залишила заповіт на тебе.

– Але ж чому на мене? – розгублено спитав Петро.

– Не знаю, Петре. Вона так вирішила, напевно тому, що ти їй допомагав впоратися з технікою. Старі люди іноді деякі речі оцінюють інакше, ніж молоді…

Петро згадав той день. Бабуся зателефонувала йому в паніці – комп’ютер не вмикався. Він приїхав, покопався хвилин двадцять, замінив деталь, і все запрацювало. Звичайний дріб’язковий ремонт, який він робив сотням клієнтів. Звичайний дріб’язковий ремонт…

На похороні Михайло намагався не дивитись у бік брата. Він уперто відводив очі. А Петро стояв осторонь, явно почуваючи себе ніяково.

– Мишко, я не просив… Вона чомусь вирішила вчинити саме так… Але я… – почав було Петро, ​​але Михайло різко обірвав його.

– Не треба, гаразд? Я все розумію. Ти ж у нас геній, тобою всі захоплюються. Одного разу допоміг бабусі з компом – і готово, герой сім’ї. І квартирка у подарунок.

– Та до чого тут це! – спалахнув Петро. – Я навіть не знав про заповіт, доки мама не зателефонувала!

– Звісно, ​​звісно, – саркастично простяг Михайло. — Давай, розігруй переді мною комедію. Клоун…

Увечері вони зустрілися у батьківському будинку.

– Мамо, розкажи мені, як так вийшло? – запитав Михайло.

– Мишко, я сама шокована. Бабуся казала, що їй важливо, хто допоміг їй не почуватися відсталою від життя.

– Адже вона так пишалася, що навчилася користуватися комп’ютером у свої роки… А Петя допоміг їй з цим комп’ютером і вона…

– І що? – обурився Михайло. – А те, що я возив її лікарнями, купував продукти, допомагав із прибиранням – це все дрібниці? Чи її стукнув маразм, а братик цим скористався?

– Мишко, по-перше, вона була при здоровому глузді до останніх днів! І ти дещо не розумієш. – втрутився батько.

– Для неї це був символ. І важливий символ. Вона завжди пишалася тим, що вчиться нового. А ти… ти просто робив те, що мусив робити онук. Звичайні побутові відносини.

– Гарно сказано! – в’їдливо сказав Михайло. – Тільки від цього в гаманці не додасться і моєю квартира не стане. Хоча повинна була!

…Петро сидів у бабусиній квартирі, розглядаючи фотографії на стінах. На одній із них була вона з комп’ютером, що гордо посміхалася в камеру.

– Ну що, бабусю, – подумав він, – задала ти нам завдання…

У двері постукали. На порозі стояв Михайло.

– Слухай, я подумав… – почав він. – Може, віддаси квартиру? Ти ж розумієш, що це несправедливо. А я тобі дам грошей.

Нормальних грошей.

– Мишко, я навіть не знаю… – зам’явся Петро.

– Та гаразд тобі! – Михайло спробував пожартувати. – Ти ж не збираєшся переїжджати сюди зі свого барлогу з комп’ютерами?

– А знаєш що? – раптом сказав Петро. – Я не віддам тобі квартиру і не продаватиму її.

– Що?! – Михайлові очі полізли на чоло.

– Я залишу її, як пам’ять про бабусю. І знаєш, що ще? Я буду радий, якщо ти тут житимеш. Зі мною.

– Ти що, знущаєшся? – Михайло не вірив своїм вухам.

– Ні, – серйозно відповів Петро. – Я пам’ятаю, як ти дбав про неї. І я знаю, що вона любила тебе не менше за мене. Просто… просто вона вирішила розпорядитися саме так.

Михайло мовчав, дивлячись на брата. Вперше за ці дні він побачив у його очах не роздратування, а розуміння. Так йому принаймні здалося.

– Знаєш, – повільно промовив він, – адже вона нас обох добре знала. І, зрештою, ми брати.

…Через місяць вони сиділи в бабусиній квартирі, розбираючи її речі.

– Слухай, – сказав Михайло, – а пам’ятаєш, як вона нас у дитинстві змушувала вчити вірші? Шевченка, а ще Лесі Українки!

– Так, – усміхнувся Петро, ​​ – а потім змушувала всіх сусідів слухати наші виступи.

– Ех, – зітхнув Михайло, – бабусю, бабусю…

Раптом його погляд упав на старий ноутбук бабусі.

– А це що тут у нас? – Запитав він, відкриваючи  його.

– Що там? – Зацікавився Петро.

– Дивись, – Михайло показав аркуш, – тут якийсь лист від бабусі.

“Мої дорогі онуки, – починався він.

– Я знаю, що спантеличила вас. Мишко, я вдячна тобі за турботу. Але Петя допоміг мені побачити новий світ, який я раніше боялася навіть собі уявити.

– Це було дуже важливо для мене. Дуже. Я хочу, щоб ви обоє зрозуміли – це не про те, хто більше гідний. Це про те, як важливо слідувати своєму шляху і не боятися бути собою”.

– Ось тобі й на… – простяг Михайло.

– Що там далі? – нетерпляче спитав Петро.

– Я залишаю квартиру Петру, але прошу його продати її, та розділити гроші порівну між вами. І не сперечайтесь! Михайле, тобі ці гроші допоможуть з бізнесом.

– Петро, ​​ти зможеш відкрити свою майстерню. А квартиру я заповідала саме Петру, тому що він перший навчив мене не боятися майбутнього.

– Що за… Ще й листа… Вона точно з’їхала з котушок, ще й листа доклала… – Михайло схопився. – Це що, жарт? Про новий світ?

– Схоже, бабуся вирішила нас усіх ще раз здивувати, – пробурмотів Петро.

– А знаєш що? Я передумав. І жити тут з тобою, як бідний родич, не збираюся. Виходить, я три роки горбатився на бабу, як кріпак, а тепер маю ділити все з цим клоуном… – Михайло сказав це крізь зуби.

– Мишко, послухай…

– Нема чого слухати! – Вибухнув Михайло. – Вона мала залишити все мені! Я заслуговував на це більше!

– Але вона залишила мені все, – тихо сказав Петро. – І це її право, її рішення.

– Та що ти за чоловік такий! – заволав Михайло. – Спочатку з’являєшся зі своєю технікою, пудриш їй мізки, хоч до цього жив своїм життям, потім ремонтуєш її шарманку, та отримуєш квартиру! Здорово вигадали! Молодці!

– Це не я вирішив! – Петро теж підвищив голос. – І я не просив…

– А знаєш що? – Михайло схопив листа. – Я боротимуся за цю квартиру!

– Ти не можеш…

– Можу! І буду! – Михайло вибіг із квартири, грюкнувши дверима.

Наступні місяці перетворилися на справжній кошмар. Михайло найняв адвоката і подав до суду, вимагаючи визнати заповіт недійсним. Петро намагався домовитися, але брат був непохитний.

– Слухай, – дзвонив Петро, ​​- давай просто поділимо все і забудемо … Приїжджай, поговоримо …

– Нема про що нам говорити! Нічого ми не ділитимемо, – відрізав Михайло. – Я боротимусь до кінця!
Судові засідання перетворили братів на заклятих недругів. Вони припинили спілкуватися, не могли навіть бачити одне одного.

…Фінал суду був передбачуваний. Заповіт було складено на Петра, і змінити його було неможливо.

Петро намагався продати квартиру, але Михайло подавав апеляцію за апеляцією, затягуючи процес. У результаті квартиру все ж таки вдалося продати.

Брати так і не змогли поділити гроші. Михайло наполягав на рівному розподілі, Петро пропонував врахувати його витрати на судові позови. Конфлікт розростався, залучаючи батьків та інших родичів.

…Минуло п’ять років. Брати досі не розмовляли. Михайло так і не зміг відкрити свій бізнес, постійно займаючись судовими розглядами.

Петро відкрив невелику майстерню, та його постійно переслідували думки про те, що він вчинив несправедливо.

Бабуся, якби це було можливим, спостерігаючи за всім цим із небес, похитала б головою. Її останнє бажання, щоб брати жили у мирі, залишилося невиконаним.

Вона і не припускала, що її спроба зробити обох щасливими, призведе до такого сумного кінця.

А квартира … Вона була продана, але зруйнувала те, що роками будувалося – братерську любов і повагу. І тепер уже ніхто не міг сказати, чи коштувало воно того. Адже всьому є своя ціна.

Отаке утнула бабця! Чому не можна було написати заповіт на обох онуків в рівних частках? Оце так закрутила…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з приводу витівки бабусі? Ставте вподобайки, якщо твір сподобався.

КІНЕЦЬ.