– Та ти геть без розуму, Ярино, – сказала мені Марічка, не моргнувши. – У тебе ж все є! Антон тебе не ображає, не дивиться на “біленьку”, гроші додому носить. Що тобі ще треба? – Щоб мене любили, Марічко. Щоб не жилося з людиною, як із квартирантом, – відповіла я тихо, намагаючись не затремтіти голосом. – Я не знаю, коли ми в останнє говорили… ну от по-справжньому, не про борщ, не про пральну машинку. – Ой, та перестань, – махнула вона рукою. – У всіх так. То діти, то робота, то ці новини. Щастя – це стабільність, а не метелики в животі. Я мовчала. Але у моєму животі вже давно не було метеликів. Там оселилася пустка

– Та ти геть без розуму, Ярино, – сказала мені Марічка, не моргнувши. – У тебе ж все є! Антон тебе не ображає, не дивиться на “біленьку”, гроші додому носить. Що тобі ще треба?
– Щоб мене любили, Марічко. Щоб не жилося з людиною, як із квартирантом, – відповіла я тихо, намагаючись не затремтіти голосом. – Я не знаю, коли ми в останнє говорили… ну от по-справжньому, не про борщ, не про пральну машинку…
– Ой, та перестань, – махнула вона рукою.
– У всіх так. То діти, то робота, то ці новини. Щастя – це стабільність, а не метелики в животі.
Я мовчала. Але у моєму животі вже давно не було метеликів. Там оселилася пустка.
Мене звати Ярина і мені 38 років. Я дружина Антона. Мама Богданки. Колись мріяла викладати українську в університеті, але лишилась учителькою у школі під Вінницею. 15 років шлюбу. Чотири відпустки, дві операції дитини, одна іпотека. І жодного “люблю” останні п’ять років.
Ззовні – ідеальна картинка. Антон – керівник на місцевому підприємстві, сорочка з голки, завжди чемний. Я – акуратна, стримана, з білими занавісками й квітами на вікнах. Люди кажуть – гарна пара. Гарна родина. Надійна.
Але ніхто не бачить, як ми снідаємо мовчки. Як він кладе телефон екраном донизу. Як спить на самому краєчку ліжка, а я – на своєму боці, закутавшись, як у фортецю. Як я кажу “поїдь зі мною до батьків”, а він відповідає “в мене плани”.
Ніхто не бачить, як я вночі сиджу на кухні з чашкою холодного чаю і дивлюся в темряву, мов у прірву. І думаю – чи це й є все? Все, що буде?
Одного вечора я не витримала.
– Антоне, ми взагалі ще… ну… пара?
Він сидів у кріслі, дивився якесь відео на ноутбуці. Навіть не підняв очей.
– А що не так?
– Ми не говоримо. Ми не торкаємось. Ми – як сусіди в гуртожитку.
Він зітхнув. Закрив кришку ноутбука. Подивився на мене майже втомлено, як учитель на учня, який знову не вивчив вірш.
– Ну а що ти хочеш, Ярино? Щоб я тобі вірші писав? Ми не в романі. Усе нормально. У тебе все є.
– А в тебе є я? – спитала я майже пошепки.
Він не відповів. Вийшов на балкон.
Богданка приїхала з Києва на вихідні. Пахла новим шампунем і свободою. Розповідала мені про студентське життя, про поїздку в Карпати, про хлопця з філфаку.
– Мам, я думаю, він мене кохає.
Я посміхнулася.
– Це добре, доню. Головне – щоб ти себе в тому коханні не загубила.
– А ти? – спитала вона раптом.
– Ти не загубила себе у татові?
Я не знала, що відповісти.
– Ви з татом щасливі?
Тиша впала на кухню, мов сніг у квітні – неочікувана і незручна.
– Ми… стабільні.
– Це не відповідь, мам.
Потім була неділя. Ми з Антоном сиділи на лавці біля хати. Він читав новини, я вдивлялася у сад, де цвіли тюльпани.
– Тобі взагалі добре зі мною? – спитала я, ні на що не сподіваючись.
– А тобі? – він кинув погляд і знову втупився в екран.
– Мені… пусто.
Він мовчав довго. Потім тільки пробурмотів:
– Ми ж не сваримось. Це вже добре.
– Але ми й не живемо. Ми просто… існуємо поруч.
– То що ти пропонуєш? Розлучення? – без емоцій, як у бухгалтерії.
– Я не знаю, що я пропоную, – зітхнула я.
– Але я більше не витримаю цього “нічого”.
Того вечора я довго не могла заснути. А потім встала, взяла ноутбук і почала писати. Все – як є. Без прикрас. Про будні, про мовчання, про те, як можна втратити себе поруч з людиною, яку колись вибрав.
І ось я тут, із вами.
Мені цікаво – а як у вас?
Чи був у вашому житті момент, коли ви подивилися на людину поруч і не впізнали її?
Чи питали ви себе – я ще кохаю? Чи це просто звичка?
І головне – чи можна ще щось змінити, коли все давно мовчить?
Напишіть. Бо, може, ми не такі вже й самотні у своїй тиші.