Я багато років гарую в Чехії на заробітках, щоб моїй дружині і дітям краще жилося.

Я не перевіряв куди йдуть гроші, оскільки довіряв Ніні, а даремно. Одного разу мені зателефонував кум і повідомив, що бачив мою дружину в торговому центрі і не саму. Я не хотів в це вірити, тому ввечері вирішив поговорити з нею “на чисту”.

– А як ти хотів, щоб я тут жила? Мені ж важко! Я почуваюсь покинутою всім світом!

– Дмитре, я не розумію, чому ти так реагуєш. Це ж просто гроші.

– Просто гроші?.. – я майже не повірив своїм вухам. – Ніно, я щомісяця гарую в Чехії на будівництві, ночую в гуртожитку з пліснявою, харчуюсь макаронами з кетчупом, а ти кажеш – просто гроші?

Оце і був той момент, коли земля трохи пішла з-під ніг. Бо коли тобі говорить таке людина, заради якої ти вже який рік не живеш, а виживаєш – то щось у душі клацає. І то не замок довіри, а двері терпіння.

Мене звати Дмитро. Мені 36. Історія моя проста, як шматок хліба – поки не розріжеш і не побачиш, що там пліснява.

З Ніною ми були разом десять років. Познайомились ще в універі, коли я малював шпаргалки на залік, а вона сміялась з мого “таланту”.

З того часу якось так і пішло – я роблю, вона сміється. Але тоді мені подобалось. У нас були великі плани: будинок на околиці, двоє діток, яблуні біля вікна і ранкова кава на ганку. Класика української мрії.

Я працював, де тільки міг – сантехнік, плиточник, штукатур. Усе тримав сам – руками і совістю. І хоч спина боліла, але йшов далі, бо знав, для кого стараюсь. Ніна ж залишилась вдома з нашими двома доньками – Олесею і Марічкою. І я був за те. Я хотів, щоб наші дівчата бачили маму вдома, мали тепло, любов і млинці зранку.

Коли криза притисла, я вирішив їхати за кордон. Вибір пав на Чехію – мова близька, брат там уже був, роботу знайшов. Ми довго говорили з Ніною, сперечались, плакали. Але врешті вона сказала:

– Їдь, Дімо. Якщо треба – їдь. Я тут впораюсь.

І я поїхав. Замість яблунь – бетон. Замість кави – дешево зварена кава в термосі. Але я не нарікав. Бо кожного понеділка зранку відправляв переказ у гривнях. І додавав: “На комуналку, на дітей, щось відклади, добре?”

Ніна завжди відповідала одне й те саме:

– Дякую, любий. Все під контролем.

Мені здавалося, що ми живемо як команда. І якби не дзвінок мого кума Сергія, я й далі жив би в цій ілюзії.

– Дімон, не ображайся, що лізу, але я сьогодні був у торговому центрі з дружиною. Там твоя Ніна з дівчатами. Ну, й добре – кажеш ти. Але, брате. вона з якимось типом. Вони не просто знайомі. Вона тримала його за руку. Він гладив їй волосся. І вони сміялись. Не як друзі. Не як родичі.

Я на хвилину притих.

– Ти впевнений?

– Я бачив, Дімо. Пробач, але мушу сказати.

Я не відповів. Просто поклав слухавку. Потім тиждень мовчав. Вночі не спав. Вдень працював, як віл. А потім вирішив – не питати напряму. Просто перевірити рахунок, на який я відправляв гроші.

І побачив. О, Господи, побачив.

Салони краси. Одяг. Кафе. Поїздка у Львів. Шопінг у Варшаві. Новий телефон. Курс “як стати інстаграм-блогером”.

А де комуналка? Де школа? Де заощадження на чорний день?

Я був ошелешений. І все одно – набрав її.

– Ніно, я подивився рахунок.

– Ну і що?

– Як “що”?! Ти живеш, як на курорті, а я три дні без душу, бо кран зламався і ніколи ремонтувати!

– Дмитре, я не живу – я виживаю. Спробуй побути з двома дітьми без підтримки. Без тебе. Все валиться на мене. А я маю якось триматися.

– Так триматись – це не за мої гроші з новим мужиком в кафе сидіти.

Мовчанка. Потім ледь чутно:

– То просто знайомий. Він допоміг мені з машинкою, що зламалась. І ми пішли попити кави. Випадково.

– Тримаючи його за руку?..

– Дімо… мені важко.

Це був момент, коли я зрозумів: вона не бачить меж. Все, що я тягнув, для неї – не жертва, а обов’язок. Не подяка, а норма. Вона не просила – але й не стримувалась.

Я досі тут, у Чехії. Але всередині мене щось змінилось. Я вже не мрію про ганок і яблуні. Я просто хочу зрозуміти – що далі?

Бо я втомився бути банкоматом. Втомився бути мужиком, якого згадують лише першого числа. Я не впевнений, що зможу пробачити. Але й не хочу мститись. У мене є діти. І вони – все ще мій тил.

А тепер, скажіть мені, люди добрі.

Чи варто рятувати шлюб, де тебе не цінують, але ще є любов до дітей? Чи треба відпустити людину, яка не цінує ні твої зусилля, ні твою присутність?

Бо я стою на роздоріжжі. І сам не знаю – вперед чи назад.

Джерело