– Ти навіть плакати не можеш нормально!

– Сергій зло жбурнув недопалок у калюжу.

– Усе сидиш тут, як королева. Квартирою задоволена, так?

Марина повільно підвела очі. Надворі мотрошив дрібний осінній дощ, сіре небо давило на плечі, повітря було просякнуте вогкістю та чужими поглядами.

Люди розходилися з цвинтаря, хтось діставав вінки з багажника, хтось втішав вдову далекого родича. А вона просто стояла біля хвіртки, стискаючи в пальцях хустку. Очі сухі, але в горлі – грудка.

– Що ти несеш? – її голос пролунав хрипко, ніби й не її зовсім.

– Ти щойно поховав матір, а вже про квартиру заговорив?

– Та не про квартиру!

– Сергій зло стиснув кулаки.

– А про справедливість!

– Справедливість?!

– Марина гірко засміялася.

– Ти з’являвся раз на пів року, дзвонив раз на місяць.

– Жодного разу не приїхав, коли мама кликала, коли в неї тиск скакав, чи задихатися починала! Де ти був, коли я ночами біля її ліжка сиділа?

– Не починай цієї пісні!

– Сергій махнув рукою, одвернувся.

– Ти ж завжди була “свята”. Донечка-нянька. Ну і що, думаєш, тепер все тобі належить?!

– Так, гадаю. Тому що саме я доглядала її до останнього подиху. Саме я заплющила їй очі. А ти приїхав тільки на поховання! – Марина відчула, як пальці стиснулися в кулаки.

– Так, годі, – у розмову втрутилася Ольга, двоюрідна сестра. Вона стояла трохи осторонь, нервово смикаючи ремінь сумки.

– Ми не на базарі. Потрібно просто все вирішити. По-людськи. Марино, ти ж розумієш, що квартира не тільки твоя?

Марина глянула на неї з нерозумінням.

– Ви серйозно?

Ольга знизала плечима.

– Ну, а як інакше? Мама ж вам обом була матір’ю …

– Вона говорила рівно, але погляд видавав. Завчені слова. Чужі.

– НІ. – Марина хитнула головою. – Мама залишила її мені. Заповіт є. Все офіційно.

Настала тиша. Тільки краплі дощу стукали по асфальту.

– Заповіт… – Сергій простягнув слово з отруйною усмішкою. – Значить, ти її вмовила?

– Господи, який же ти бридкий! – Марина не витримала. – Мама була у своєму розумі! І вона все вирішила сама!

Сергій кивнув, схилив голову набік.

– Ну що ж… Тоді побачимось у суді.

Марина відчула, як крижаніють пальці.

– У суді?

Вона озирнулася на цвинтар, на свіжий пагорб землі, на вінки з жалобними стрічками. І раптом усвідомила: для них цей день не прощання, не біль втрати, не гіркота втрати. Для них – це угода.

Отже, перегони тільки починаються…

Марина сиділа на кухні, обхопивши кухоль із зеленим чаєм. Чорний екран телефону відображав її втомлене обличчя.Сергій не жартував. Наступного дня після похорону він зателефонував і офіційно заявив: «Ми заперечуватимемо заповіт».

Вона не здивувалася. З самого дитинства у них з братом було все «справедливо» – навпіл яблуко, порівну цукерок. Тільки коли треба було доглядати за матір’ю – чомусь «справедливість» виявилася не в його бік.

– І що тепер? – Запитала подруга Олена, сьорбаючи каву. Вона прийшла, як тільки дізналася, що Марині потрібна підтримка. – Ти будеш з ними позиватися?

– А що мені лишається? – Марина зітхнула. – У мене на руках заповіт. Квартира записана на мене. Все згідно із законом.

– Ага… – Олена покрутила ложкою у кухлі. – Але судді люблять сімейні розбирання. Їм аби розділити майно.

– Я нічого ділити не збираюся!

– Сергій теж, тільки на свою користь.

Марина стиснула скроні.

– Як же це бридко … У мами ще ноги не захолонули, а він вже на квартиру рота розкрив!

– Він давно хотів її продати? – Уточнила Олена.

Марина кивнула.

Ще коли мати хворіла, Сергій кілька разів натякав: мовляв, продамо квартиру, наймемо доглядальницю, а гроші поділимо. Марина тоді відмовилася категорично.

– А якщо суд стане на його бік? – обережно спитала Олена.

– Не має права. – Марина підвела голову. – Заповіт є, нотаріус підтверджує, що все чисто.

– Слухай… – Олена спохмурніла. – А якщо вони почнуть тиснути? Типу, мама була під твоїм впливом?

Марина завмерла. Дідько. Адже вона справді була поруч. Це можна перевернути, уявити так, ніби мати просто не могла сказати «ні».

Телефон завібрував. Допис від Ольги:

– Марино, подумай ще раз. Не ганьбися в суді. Мама не могла так вчинити із Сергієм.

Вона навіть не знала, що відповісти.

– Що означає – “не могла”?!

Мама завжди все вирішувала сама. І якщо вона залишила квартиру Марині, значить так має бути.

Марина подалася вперед, гарячково відкрила теку з документами. Вона згадала, як ходила з мамою до нотаріуса. Як та впевнено підписувала папери.

Мама знала, що робить. А Сергій просто не хоче цього ухвалювати.

– Я боротимуся. – Марина стиснула зуби. – Це не питання грошей. Це питання справедливості!

Олена кивнула.

– Тоді готуйся. Це буде брудно.

– Ви хочете сказати, що мати залишила його без частки просто так?

Юрист, до якого Марина звернулася за консультацією, задумливо водив пальцем по столу. Середніх років чоловік з холодним, аналітичним поглядом. Йому не потрібні були емоції – лише факти.

Марина випросталась.

– Не „просто так“. Вона розуміла, хто був поряд, а хто ні.

Юрист кивнув головою:

– Але в суді це так не працює. Сергій, швидше за все, доводитиме, що ви чинили тиск на матір. Що вона не усвідомлювала, що робить.

– Але ж у нас був нотаріус!

– Так, і це ваш головний козир. Але будьте готові до бруду. Вас можуть звинуватити в маніпуляціях, що мати була залежна від вас. Вам важливо показати, що її рішення було цілком добровільним.

Марина відчула, як усередині все стислося. Бруд. Вона розуміла, що це буде важко, але не думала, що так.

– А якщо вони почнуть тиснути на почуття? – Марина зітхнула. — Кажуть, що я жорстока, що забрала в брата останнє?

Юрист знизав плечима:

– Це також очікувано. Але правда на вашому боці. Головне – зберегти спокій. І зібрати докази.

Докази…

Марина вийшла з офісу. Що вона має? Заповіт – офіційно завірений, сперечатися складно.
Сусіди та подруга матері, які можуть підтвердити, що мати усвідомлено прийняла це рішення

Листування з Сергієм, де він кілька разів пропонував продати квартиру ще за життя матері.
Цього має вистачити.

Увечері Марина отримала голосове повідомлення від Сергія:

– Ти хочеш позиватися?! Чудово! Думаєш, маєш шанс? Ти просто тварюка! Мама б у труні перекинулася, якби знала, що ти влаштувала! Запам’ятай – я не відступлюсь! Ти заплатиш за свою жадібність! Будь ти проклята!

Марина випустила телефон, її руки затремтіли. Як він може? Він ніколи не був особливо лагідним братом, але це… Це вже клацання зброєю.

Вона зробила глибокий вдих, підняла телефон і надіслала запис юристу.

Той відповів майже одразу:

– Чудово. Це є доказом тиску з його боку. Не стирайте.

Марина заплющила очі. Почуття було дивне – не страх, не агресивність.

Просто розуміння – відступати тепер їй точно не можна.

– Пані Ковальова, запевніть, що ваша мати підписала заповіт у здоровому глузді та за власним бажанням.

Марина підвела голову.

Нотаріус – жінка років шістдесяти, з окулярами на носі та бездоганно зібраним волоссям – спокійно склала руки на столі.

– Так. Пані Ковальова прийшла до мене з матір’ю. Ми тричі уточнювали її бажання. Вона була абсолютно впевнена у своєму рішенні.

Зал суду завмер.

Сергій сидів навпроти, схрестивши руки на грудях, дивлячись спідлоба. Ольга поряд – з кам’яним виразом обличчя.

Марина стиснула підлокітник крісла. Суд тривав уже другу годину.

Сергій стверджував, що мати була не в собі, що Марина тиснула на неї, що цей заповіт – результат маніпуляцій.

Але в неї було головне – правда.

– У мене є записи розмов з матір’ю, де вона каже, що хоче залишити квартиру мені. – Марина твердо подивилася на суддю.

– Є свідки. Сусіди, які бачили, як я доглядала її всі ці роки. Я не забирала у брата нічого – він просто хоче шматок, який йому не належить.

Суддя кивнув головою, переглянув документи. Тиша.

Марина крадькома глянула на Сергія. Він виглядав…дивно.

Ні, він не здавався. Просто розумів, що він програв.

Вердикт:

– Суд ухвалив залишити заповіт у силі. Квартира належить Марині Ковальовій. Позов відхилено.

Марина заплющила очі – все. Вона виграла.

Але чому тоді всередині не було радості?

Вона глянула на Сергія. Той підвівся, різко засунув стілець, кинув погляд – порожній, крижаний.

– Вітаю. Сподіваюся, тобі буде спокійно спати у цій квартирі.

Марина стиснула кулаки.

– А ти спокійно спав, коли мати вмирала, а тебе поряд не було? – Але казати цього не стала.

Просто дивилася, як він іде. Ольга щось шепнула йому на вухо, і вони пішли разом.

Марина залишилася сама. Одна, але з квартирою, та порожньою перемогою…

Ключ у замку повернувся з легким клацанням. Марина увійшла до квартири, зачинила двері й сперлася спиною на холодну стіну. Тиша.

Все тут залишилося, так само як було при мамі. Хустка на спинці крісла. Окуляри на журнальному столі, та чайник на плиті.

Вона пройшла до кімнати, опустилася в мамине крісло, провела пальцями по підлокітнику.

– Все, мамо … Все скінчилося.

Усередині було порожньо. Вона виграла суд, квартира залишилася за нею. Але чому тоді здавалося, що то не перемога?

Телефон вібрував у кишені. Допис від Олени:
– Ну що, як ти?

Марина повільно набрала відповідь:
– Ніяк.

Вона підвелася, пройшла на кухню, машинально ввімкнула чайник. Що ж тепер? Жити далі?

У цій квартирі? У цих стінах, які мали бути домом, а тепер стали ареною змагань?

Вона згадала обличчя Сергія у суді:
– Вітаю. Сподіваюся, тобі буде спокійно спати у цій квартирі.

Їй було боляче. Вона не хотіла його образити, не хотіла ворожнечі. Але він сам прийшов за цим поєдинком. І вона його виграла!

Як ви вважаєте, чи слушно вчинила Марина, не поділивши квартиру з братом? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Буду вдячна за вподобайки.

КІНЕЦЬ.