Щоб врятувати свій шлюб я зібрався думками і пішов за порадою до своєї тещі. Зінаїда Іванівна розумна жінка, хоча ще з тим характером.

Я всяке очікував, але тільки не те, що порадила зробити вона. Як би мені важко не було, але я зібрав в сумку найнеобхідніше і чкурнув до діда в Карпати. Дзвінок від дружини не забарився!

– Ти або щось приховуєш, або в тебе хтось є, Володимире. Бо як інакше пояснити, чому ти дивишся на мене так, ніби я – тінь від холодильника?

Марія не кричала. Її голос був спокійний, але той спокій був гірше за будь-який вереск. Бо в ньому жила втома. І безнадія. І щось, що схоже на кінець.

Я мовчав. Не тому, що не мав що сказати, а тому, що боявся сказати щось зайве. Бо відчував: ми на краю. Ще трохи, і вся наша історія – ті ночі під дощем, пікніки в лісі, сльози після першого УЗД – згорить, як списаний щоденник.

Мене звати Володимир. І я той самий чоловік, який завжди думав, що любов треба доводити справами. Купив хліб, помив машину, виніс сміття – от і герой. Але щось пішло не так. І те “щось” стало прірвою між мною і Марією.

Проблема не в тому, що ми не любили одне одного. А в тому, що перестали чути. Марія говорила – я чув фон. Я відповідав – вона закривала вікно серця. Ми стали сусідами, що спільно платять за газ, але не знають, у кого які сни.

Після тієї розмови Марія замкнулась. І я – теж. Ми ходили по хаті, як привиди, що забули, чому привиди. І тоді я зробив те, що ніколи б не подумав зробити – пішов до тещі. Так-так, до Зінаїди Іванівни. Жінки зі сталевими нервами. І язиком, гострішим за тертушку.

– Що, вже припекло? – зустріла вона мене, і кинула погляд з-під лоба, – А я казала: не бери мою дівчинку, якщо не впевнений.

Я зітхнув і сів.

– Зінаїдо Іванівно, я не по проповідь. Я по допомогу. Вона віддаляється. І я не знаю, як повернути її. Я пробував усе.

Вона поставила чай. Сіла навпроти. І зітхнула якось по-людськи.

– Вона не просто так холодна. Вона боїться. Що знову буде так, як з її батьком. Він теж спершу був милий. А потім мовчки збирався на рибалку, яка чомусь тривала два дні і пахла жіночими парфумами.

Я підняв голову.

– Я не зраджував, якщо ви про це…

– Знаю. Але вона цього не знає. Бо не чує тебе. І ти її не чуєш.

Я чекав банальних порад. Типу: купи квіти, зводи у ресторан, помий вікна. Але натомість почув таке:

– Якщо хочеш її повернути – зроби паузу. Від’їдь. Зникни на тиждень. Але не в готель. До бабусі на село, до знайомого в інше місто, аби не зрадити. Нехай відчує, що тебе може не бути. І тоді або вона зробить крок – або ти зрозумієш, що вже нічого не варто рятувати.

Звучало… не як маніпуляція. А як холодний душ.

Я поїхав. До старого діда в Карпати, якого знав ще з університету. Там був ліс, інтернет ловив лише на горщику в кухні, і життя текло повільніше.

Марія писала лише раз – “Ти де?” Я відповів чесно. Більше не писала. А я не писав у відповідь. Мені теж треба було подумати. Чи не тримаюсь я за шлюб з почуття обов’язку, а не любові?

Через тиждень я повернувся. І перше, що побачив – записка на дверях.

“Я думала, що мені стане легше без тебе. А стало тільки темніше. Якщо ти ще хочеш – давай спробуємо знову. Але чесно. І разом”.

Я увійшов у квартиру. Вона стояла на кухні. І вперше за місяці подивилась мені в очі без стіни.

– Ну що, Володю. Почнемо з кави? А потім – до психолога. Бо двоє самі з цієї багнюки не вилізуть.

Я усміхнувся. Бо вперше за довго – побачив надію.

Знаєте, друзі. Ми часто шукаємо винних. Свекрухи, тещі, робота, погода, ретроградний Меркурій. Але іноді треба просто вийти з кімнати, щоб інший зрозумів, що ти там взагалі був. І що без тебе – порожньо.

А ви що думаєте? Чи можна відпустити, щоб зберегти? І чи справді варто рятувати те, що вмирає – якщо не впевнені, що хочемо це оживити?

Напишіть. Може, ваша історія комусь теж дасть ковток повітря.

Джерело