– Мамо, ну що ти мучишся, розлучись з ним! Він справжній тиран! – сказала Ліза, дивлячись на те, як мама нервово протирає пилюку.

Незабаром мав повернутися з роботи чоловік матері, Гена. Він любив, щоб до його приходу підлога не встигала висохнути, а полиці блищали від чистоти.

Тому Клавдія Григорівна щодня, приходячи з роботи, насамперед проводила вологе прибирання. Кілька разів це скінчилося тим, що в жінки падав цукор від голоду і втоми, і вона ледве встигала викликати швидку.

– Ти не розумієш, Лізо! Одній важко! Хто мені ножі наточить? А якщо кран зламається? А якщо я захворію?.. – спитала Клавдія Григорівна.

– Кран тобі тиждень тому лагодив майстер, якого я викликала. Твій чоловік палець об палець не вдарив! Пів року капало: кап, кап, кап! – Ліза повторила дратівливий звук крапель із крана.

– Гена весь час скаржився на нього, але не зробив жодної спроби усунути течу… – А ножі ти й сама можеш поточити.

– Вони в тебе і зараз, за ​​чоловіка, тупі. А якщо ти захворієш, то є я. Щось Гена не прийшов до тебе в лікарню, коли ти лежала з цукром.

– Приходив! Просто його не впустили.

– Звісно. Мене пускали, а його ні.

– Ну, ти ж дочка.

– А він же чоловік!

– У тій же манері відповіла Ліза.

– Не груби!

– Мамо, правда. Скажи, чому ти так тримаєшся за нього?

– Бо я звикла до нього. Я заміжня, відчуваю себе захищеною.

– Мати, я вдома! Капці неси! – з передпокою почувся голос Геннадія.

– Іду, любий! – Клавдія Григорівна сунула ганчірку в кишеню фартуха і побігла зустрічати чоловіка, але пригальмувала біля дверей.

– Ой, капці тут! Лізо, глянь під диваном…

– Ага. Лежать. Разом із брудними шкарпетками.

– Дістанеш?

– Я?!

– Ну, у тебе руки довші.

– Ні вибач. Брудні смердючі капці я чіпати не буду. Хто їх запхав, той нехай сам лізе під диван.

– Ех… – Клавдія Григорівна стала на коліна і, крекчучи, витягла взуття чоловіка.

– Що ж ти такою, матуся, стала… Тільки не в зубах йому капці носиш, – сумно подумала Ліза, збираючись додому.

Гена прийшов, а це означало, що вся увага матері буде зосереджена на ньому. Іноді, дивлячись на цю родину, Лізі здавалося, що «за кам’яною стіною» був Гена, саме він був у безпеці поряд із Клавдією Григорівною, а не навпаки.

Просочившись у передпокій так, щоб не зустрічатися з вітчимом, Ліза швидко натягла кросівки. Але все одно почула розмову:

– Як минув твій день, Гено?

– Як завжди.

– Що будеш на вечерю? Макарони, чи рис?

– Без різниці.

– Кетчупом, чи соусом полити? Чи сирку натерти?

– Все одно.

Відповідав Гена млявим голосом, і Ліза подумала, що якби вона все-таки його капці взяла до рук, то тільки для того, щоб його цим капцем оперіщити.

Так сильно він її дратував. А мати, немов цирковий песик, ходила перед ним на задніх лапках і виконувала будь-яку забаганку.

Клавдія Григорівна, мабуть, навіть не помітила, що Ліза пішла.

– Як справи у тещі? – спитав чоловік Лізи, коли та прийшла додому, і вона переказала йому розмову.

– Не знаю, наче мама в тебе така весела, добра… Коли цього Гени поряд немає. І справді, чого вона за нього тримається?

– Боїться, що заміж не вийде. Для неї статус – понад усе.

– Я хоч і мужик, але не можу зрозуміти, в чому причина цієї дивної самовідданої дурості: потурати забаганкам пузатого, лисого нікчеми.

– Розумієш, Вово, у мами була така бабуся, моя прабабка, яка весь мозок проїла, вселяючи, що жінка має бути за чоловіка.

– За принципом: “поганий, але мій, в інших і таких немає”. У той час дефіцит чоловіків був… Кажуть, що прадід її карав, вдома замикав. Пив…

– А вона терпіла?

– Так. І дочку, і онуку привчала до того ж. У мами тепер виправдання одне: баба питущого терпіла, а в неї такий Геннадій чудовий. Працює, шкідливих звичок не має, по жінках не ходить, руки не простягає!

– Золота людина, – хмикнув Вова.

– От тато в мене був золотий. Мама при ньому зовсім інша була, – зітхнула Ліза.

– Може, нам твою матір із кимось познайомити? Ну, так, для підвищення самооцінки?

– Ти що, вона не піде на побачення. Їй сумління не дозволить.

– А ми побачимо.

Вова підмовив знайомого, який, як виявилось, жив у сусідньому будинку від Клавдії Григорівни. Як цей знайомий діяв, невідомо, але через три тижні залицянь, Вова з сумом сів за стіл і подивився на дружину.

– Мати в тебе… кремінь. Такі, мабуть, за декабристами їхали в заслання.

– Не вийшло, так?

– Так. Я іншому віддана і буду вік йому вірна, – Вова процитував класика і зітхнув.

– Гаразд, може, якось розрулиться?

– Може. Я, до речі, подарунок придивився їй на ювілей. Вона ніби хотіла робот-пилосос…

Вони перейшли до обговорення подарунка, а за тиждень зателефонувала Клавдія Григорівна і повідомила новину:

– Лізо, я вирішила не святкувати.

– Як це?!

– Ну, зайвих грошей немає… А додому запрошувати гостей – Гена проти.

– А Гена яке право має вирішувати, чи запрошувати гостей до твоєї хати?! – Ліза наголосила на слові «твоєї».

– Я не хочу з ним лаятися. У нас наче тільки все налагодилося, після сварки.

Сваркою мама називала осіннє загострення у Геннадія. Він не спілкувався з нею тижнями, просто мовчав. А мама терпіла, чекала, коли загострення скінчиться.

– То він і сварився з тобою, бо йому шкода грошей було! Шкода витрачати їх на тебе! – Ліза спробувала достукатися, але Клавдія Григорівна була непохитною.

– Гаразд, як знаєш. Але ми з Вовою прийдемо у будь-якому разі, – відрізала Ліза і поклала слухавку.

У призначений день дочка та зять стояли біля дверей Клавдії Григорівни з букетом, та подарунковою коробкою.

Але іменинниця не зраділа гостям… Лізо, я ж казала, що святкувати не буду, – пошепки сказала вона.

– Мамо, що у вас знову сталося? Я маю право прийти у свій рідний дім, та привітати тебе з ювілеєм! – голосно сказала Ліза, і відсунувши маму убік, увійшла до квартири. Вова наслідував її приклад.

– Я нічого й не готувала.

– Ми все принесли з собою, – випереджаючи хід думок матері, сказала Ліза.

На це Клавдія Григорівна з відповіддю не знайшлась.

– Клавдія! Кого принесло?

– Дочка прийшла.

– Навіщо? – невдоволено промимрив Гена.

– За тим, що сьогодні у мами ювілей! – Не витримала Ліза.

– Подумаєш, яке свято… Не вісімдесят же років.

– Мам, сідай. Я зараз швидко стіл накрию, – Ліза вийняла тарілки, Вова відкрив ігристе.

На запах делікатесів прийшов і Геннадій. Не зміг всидіти на дивані.

– Значить, жуємо… – він побачив тарталетки з ікрою і потягнувся до них, Ліза ледве стрималася, щоб не ляснути по його товстій, загребущий руці.

– Не жуємо, а відзначаємо.

– А це що? – Він побачив коробку з бантом.

– Подарунок. Мамочко, ми вирішили, що тобі дуже знадобиться, вітаємо!

– Ліза з Вовою передали коробку, і Клавдія Григорівна розкрила подарунок.

– Що ще за такий звір?

– Геннадій не одразу зрозумів, що всередині.

– Це робот-пилосос.

– Клавдія, не розпаковуй! – Гена схопився зі стільця.

– Чому? – зблідла та.

– Треба здати його назад у крамницю. Нам таке не потрібне.

– Як здати?

– За чеком. Я просто зараз і здам. Ну, коли бутерброди доїмо, – сказав Гена.

– Ні, шановний, це не ваш подарунок і здавати його ви ніякого права не маєте. Ви, до речі, самі щось подарували? Не бачу квітів на столі…

– Гена подарував мені подарунок, – скромно сказала Клавдія Григорівна.

– І який же? Можливо, золото, чи діаманти? Чи нову сукню? Ну чи бодай парфуми, – перераховувала Ліза, поки мама хитала головою.

– Гена подарував мені ароматизатор! – Гордовито заявила мати.

– «Смердючку» в машину?! – Вова навіть свиснув. – Оце подарунок, враховуючи, що у вас навіть машини немає!

– Я його у взуттєву шафу покладу. Щоб там було свіжіше, – почервоніла Клавдія Григорівна.

– Краще під диван. Там у вас частіше зберігається взуття, ніж у взуттєвій шафі, – не втрималася Ліза. Але отримала від матері такий промовистий погляд, що замовкла.

– Загалом, забирайте свій подарунок. Нам цього не треба. Моя дружина може сама, руками, мити підлогу, – заявив Гена і вийшов із кухні.

– Мамо?

– Правда, Лізо, заберіть собі. Вам потрібніше, – похитала головою Клавдія Григорівна.

Настрій був зіпсований. Ліза та Вова ще трохи посиділи та пішли. Подарунок вони залишили, сподіваючись, що мати одумається.

Але дива не сталося. Через тиждень, коли Ліза зайшла до мами у справах, вона не побачила свій подарунок.

– Де пилосос?

– А що? – Клавдія Григорівна опустила погляд.

– Думаю забрати, якщо не користуєшся.

– Пізно. Гена його здав…

– А гроші? Гроші він тобі дав?

Клавдія Григорівна не відповіла, але Лізі стало і так все ясно.

– Мамо, він коштує майже десять тисяч! Куди він ці гроші подів? У свою кишеню? А чи не охрінів він?

– Лізо, ми самі розберемося.

На це дочці не було що сказати. Вона мовчки взяла сумку і вийшла в коридор. І, може, ця історія так би й закінчилася, якби не розмова в під’їзді.

– Ларисо, ну я ж не можу до тебе щодня ходити, Клавдія помітить! – гугнявий голос Геннадія важко було сплутати з іншим. Ліза ввімкнула камеру і перехилилася через поруччя, щоб побачити сходовий проліт поверхом вище.

– Гено, коли ти з нею розлучишся, га?

– Не знаю. Ти заміжня, від чоловіка йти не хочеш. А якщо я піду від Клавдії, то де мені жити?

– Гаразд, поки що залишимо, як є, – пом’якшала сусідка. – Але завтра приходь. Я хочу тобі віддячити за пилосос, аж надто добре він смокче пил, – Лара недвозначно хихикнула, і Гена її вщипнув.

Лізу мало не знудило прямо в коридорі. – Чоловікові сказала, що на роботі подарували. Він безглуздий, не розуміє нічого в техніці.

– Ага. На твоїй роботі можуть лише піпідастр подарувати! А цей десять тисяч коштує, я перевіряв, – сказав Гена.

– Ти в мене розумник, Гено. Приходь завтра. Я чекатиму.

– О п’ятій буду. Раніше з роботи піду, – пообіцяв Гена.

Лізі хотілося просто зараз піти до матері, але вона стрималася. Потрібно було спіймати на місці злочину голубків і тільки тоді показувати відео. І помститися “вітчиму”, що гуляє, вона хотіла дуже витончено.

Наступного дня вона поквапилася до матері.

– Мамо, кинь цю ганчірку, годі намивати підлогу! – твердила Ліза. – Ходімо. Нам треба зайти до сусідки.

– Навіщо?

– У неї якась важлива новина про ваш будинок. Вона ж головна.

– Та гаразд, Ларко? Коли її призначили?

– Не знаю. Ходімо. Я в чаті будинку бачила.

Лізі ледве вдалося вмовити матір вийти в під’їзд, де вже чекав Вова разом із сусідом, чоловіком Лариси. Ліза знайшла його номер у домовому чаті, та попросила терміново приїхати.

– Я не зрозумів, що трапилося? Я вас залив? – мужик був здивований.

– Ні…

– А що тоді за розіграш?

– Ходімо, зараз дізнаєтесь. Вова, дзвони у двері.

Лариса гостям не відчинила.

– Я нічого не розумію… – подала голос Клавдія Григорівна.

– У вас є ключі?

– Так.

– Відмикайте замок.

Сусід відімкнув, і все стало зрозумілим.

Гена поспішав, але одягнутися не встиг. Лариса теж спробувала виправдатись, але відео, зняте напередодні, розставило все на свої місця.

А робот-пилосос, який спокійно кружляв по кімнаті, засмоктуючи пилюку, лише підтвердив справжність відео.

– Виходить, на роботі подарували? – чоловік Лариси схопив її за лікоть. – Значить, я недолугий чоловік, так?!

– Ходімо, мамо. – Ліза взяла Клавдію Григорівну під руку і повела із сусідської квартири. Гена відмовлятися не став. Йому важливо було забрати ноги якомога далі від розгніваного чоловіка-рогоносця.

– Як же він міг?.. Що тепер сусіди скажуть? – Клавдія Григорівна була вражена.

– Мамо, тобі шістдесят років! Яка різниця, що вони скажуть? Ну, годі вже, га?

Після довгих сліз і голосіння Клавдія Григорівна нарешті знайшла в собі сили заспокоїтися. Вова сходив за роботом – пилососом, забрав його у сусідки, а та віддала беззаперечно.

Як розбирався сусід із дружиною, ніхто не знає. Але кілька днів Лариса не виходила із дому.

– Ну от тепер у тебе є кому займатися прибиранням, немає обтяження у вигляді чоловіка – п’явки. Значить, саме час зайнятися собою і пожити для себе, – сказала Ліза.

– А якщо я захворію… чи кран потече.

– Тоді до ваших послуг мій знайомий. Він на вас давно око поклав. – Вова згадав про домовленість і вирішив її поновити.

І, як виявилося, той чоловік настільки увійшов у роль залицяльника, що не помітив, як закохався. А справді, як пройти повз таку жінку?

Господарську, веселу, жваву, вільну! Без Гени Клавдія Григорівна розквітла. Знову стала собою і помолодшала.

Тепер на прогулянки вона ходила не одна. І навіть ножі в її будинку тепер були нагострені. Тож не вірте в різні забобони, та прикмети, – бо життя одне і прожити його потрібно гідно, та в задоволення.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Чи терпіли б ви такого Гену, заради наточених ножів? Якщо сподобалося, поділіться зі знайомими, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.