– Мамо, ти тільки не хвилюйся відразу, гаразд? У нас тут… ситуація виникла. Непроста.

Марія Степанівна поставила чайник на плиту і притиснула слухавку до вуха плечем, звільняючи руки. У голосі доньки звучала та особлива обережність, яка завжди віщувала неприємності.

– Що ще сталося, Олено? Знову Максим твій щось накоїв?

– Та ні, мамо! – роздратовано видихнула дочка. – Просто зараз… фінансові труднощі. Тимчасові!

– У всіх труднощі, – буркнула Марія Степанівна, дістаючи з шафки банку із заваркою. – А чого раптом? Максим же у цій своїй айтішній конторі пристойно отримував.

– Скоротили відділ весь. Оптимізація, будь вона неладна! А нову роботу зараз… Ти ж розумієш, довкола цих айтівців, як собак нерізаних!

Старий чайник засвистів пронизливо. Марія Степанівна скривилася.

– То й що з того? Ви дорослі люди, вирішите якось.

– Мамо, ми з іпотекою по вуха! Платити нема чим! Банк уже листи надсилає. Діти у школі, кредит за машину… Ми на межі!

Марія Степанівна завмерла з чайником у руках. У квартирі стало тихо, тільки капала вода з крана, що вічно підтікає.

– І що ти пропонуєш? – нарешті запитала вона, вже здогадуючись про відповідь.

– Мамо, ти одна у двокімнатній… А ми тут у Києві в трикімнатній! Не раціонально. Продай квартиру, та переїжджай до нас.

– Гроші підуть на погашення боргів, а коли станемо на ноги – обіцяю, ми тобі все повернемо! Ти ж все одно у своїй Іванівці стирчиш…

– Стирчу? – Марія Степанівна пирхнула.

– Ну, мамо! Селище без перспектив, молодь їде. Що там гарного? А тут онуки, ми… сім’я!

– Дай подумати, – відрізала Марія Степанівна. – Не телефоном таке вирішується…

– Вона здуріла, чи що? Ти ще свій паспорт їм віддай! – Ніна Захарівна енергійно розмішувала цукор у кухлі, аж ложечка дзвеніла. – Квартиру їм продай! А куди сама? У кут до невістки?

Марія Степанівна дивилася у вікно своєї кухні на знайоме подвір’я, де зараз літній Семенович вигулював свою таксу.

– То ж онуки там… Може, правда? Що мені одній у двокімнатній?

– Ага, онуки! – Ніна сплеснула руками. – Яких ти щорічно бачиш по скайпу! Продаси квартиру – станеш нахлібницею. Це я тобі, як колишній юрист говорю! Пропадуть твої грошики, а потім виставлять тебе з валізою.

– Олена не така…

– Усі такі! – Стукнула кулаком по столу сусідка. – Моя дочка теж “не така” була. А як захворіла я позаминулого року – і місяця не прожила в них.

– Мамо, ти голосно дивишся телевізор, “Мамо, ти багато води витрачаєш”, “Мамо, від тебе валеріаною пахне”. А тепер дзвонить, лише коли гроші потрібні!

Марія Степанівна зітхнула, та підлила чаю подрузі.

– Але там таки іпотека, діти… Як їм не допомогти?

– А тобі хто допоможе, коли ти без житла та без грошей залишишся? Київ – місто велике, дороге. Залежатимеш від настрою зятя твого, Максима цього. Згадаєш моє слово!

…У двері подзвонили, коли Марія Степанівна закінчувала мити посуд. Вона витерла руки та пішла відчиняти, підсліпувато вдивляючись у вічко. На порозі стояв син.

– Сергій? – Вона відчинила двері. – Ти чого не попередив? Я б приготувала…

– Та яка різниця, мамо, – він ступив у квартиру, на ходу знімаючи куртку. – Я проїздом. По роботі тут.

Син пройшов на кухню, сів за стіл, звично поклавши телефон екраном униз.

– Чай, кава? – заметушилась Марія Степанівна.

– Каву давай, – кивнув Сергій. – І розмова є серйозна.

Марія Степанівна завмерла з банкою розчинної кави.

– Лєнка вже дзвонила?

– Здогадалася вона.

– Так, – Сергій барабанив пальцями по столу.

– І я проти.

– Проти чого?

– Продажу квартири, – він підняв на матір стомлені очі.

– Максим її – баласт. Скільки його знаю, завжди в нього то стартапи, то кризи.

– Лєнка через нього в декреті до ладу не сиділа, тягне все на собі. А він, бачите, “у пошуку себе”.

Марія Степанівна поставила перед сином кухоль.

– То їм допомогти треба якось…

– Допомогти? – Сергій хмикнув. – Мамо, вони проблему не вирішать, а заженуть себе глибше. Продаси квартиру – де гарантія, що за рік вони не опиняться у тій самій ямі? А ти вже без житла будеш.

– То що ж, кинути їх? – насупилась мати.

– Грошима можна допомогти, – знизав плечима Сергій. – Я маю накопичення. І в тебе пенсія відкладається. Але житло – це остання межа. Особливо у твоєму віці.

Марія Степанівна відвернулася до вікна. Там, у дворі, Семенович усе гуляв із собакою. Ритуал, незмінний вже років п’ятнадцять.

– Знаєш, Сергію, – тихо сказала вона, – мені тут добре. Я кожний куточок знаю, кожну тріщину. Аптека поруч, сусіди всі свої… А що там? Київ цей ваш, мурашник…

– Ось і я про те саме, – кивнув син. – Розумію, онуки. Але краще нехай вони до тебе приїжджають, аніж ти там четвертою зайвою будеш.

Телефон задзвонив о пів на одинадцяту вечора. Марія Степанівна намацала його на тумбочці.

– Алло?

– Мамо! – голос Олени дзвенів від напруження. – Ти що, Сергія на мене нацькувала? Він мені тут дзвонить, нотації читає! Я, значить, недолуга, а він святий?!

– Олено, заспокойся… Він просто заїхав…

– Заїхав він, як же! – перервала дочка. – У житті б не заїхав, якби я тобі не зателефонувала! Десять років не з’являвся!

– Та нічого він…

– Не захищай його! – у слухавці почулися схлипи. Легко йому розмірковувати зі свого котеджу! А у нас тут… Банк уже дзвонить кожного дня!

– Дітей у школі дражнять, що вони одяг із Секонду носять. Мамо, ти ж сама знаєш, як це – коли грошей не вистачає!

Марія Степанівна знала. Чоловіка не стало рано, дітей виховувала одна, на зарплату медсестри. Ледве виживали.

– Знаю, доню, – зітхнула вона.

– Тоді допоможи нам! – в голосі Олени з’явилися слізні нотки. — Це ж не назавжди! Продамо твою квартиру, закриємо іпотеку!

– А потім, коли встанемо на ноги, купимо тобі квартиру в Києві. Поряд з нами. Будеш з онуками бавитись…

– А як не встанете?

– Мамо! – Олена вже не приховувала сліз. – Ти що, не віриш у нас? Думаєш, ми тебе на вулицю виженемо? Я ж твоя дочка! Як ти можеш?

– І що, продаєш, значить? – Ніна Захарівна підтисла губи, поглядаючи на коробки в коридорі подруги.

Марія Степанівна кивнула, уникаючи погляду сусідки.

– Олена обіцяла окрему кімнату. Внуки там, таке інше…

– М-да, – простягла Ніна. – А Сергій що?

– Психанув. Сказав, що я доросла людина, сама вирішую. Але, якщо що – до нього не звертатися.

Вони сиділи на кухні востаннє. Завтра приїде рієлтор, післязавтра – покупці.

– Маріє, вибач, що я так прямо, – Ніна поклала зморшкувату руку на руку подруги. – Але ти робиш помилку! Велику! Зятьок твій…

– Та що ти голосиш – зятьок, зятьок! – спалахнула Марія Степанівна. – Нормальний хлопець! Просто з роботою не пощастило.

– Це зараз не щастить, – фиркнула Ніна. – А як твою квартиру продасте, то й зовсім везти перестане! Ти хоч документи якісь оформила? Договір. Щоб вони потім не відкараскалися від своїх обіцянок?

Марія Степанівна моргнула.

– Яких документів? Олена сказала, що все по-родинному буде.

– По-родинному, – луною відповіла Ніна. – А мої діти теж все по-родинному обіцяли. Тільки папери виявилися важливішими за родинні почуття!

– Мамо, привіт! – Олена впурхнула у квартиру, сяючи усмішкою. Все готове? Завтра підписуємо!

Марія Степанівна кивнула, відчуваючи дивний тягар у грудях. Сорок три роки вона прожила в цій квартирі. Діти виросли тут, чоловік пішов звідси в останню путь.

– Олено, а ви кімнату мені вже приготували? – спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро.

Дочка зам’ялася, перекладаючи сумочку з руки в руку.

– Ну… майже. Слухай, тут така справа… Загалом, ми з Максом подумали, що краще тобі спочатку з дівчатками пожити. Їм буде спокійніше з бабусею, та й тобі з ними веселіше!

– З дівчатами? – Марія Степанівна насупилася. – Тобто, окремої кімнати не буде?

– Мамо, ти чого? – Олена закотила очі. – Ми й так один в одного на головах сидимо! Потім, коли все налагодиться, ми обов’язково…

– Тобто ти хочеш, щоб я спала у дитячій? З внучками!

– Ну так! – Лєна знизала плечима. – Зате не одна будеш. Ми з Максом в іншій спальні, а зал – для всіх!

Марія Степанівна сперлася рукою на стіну.

– А ти казала, що кімната буде окремою?

– Ой, та яка різниця, – відмахнулась дочка. Головне, що разом будемо! Одна сім’я!

У тиші кухні виразно цокав старий годинник. Той самий, який в дитинстві так не любила Олена – дуже голосно цокали, спати заважали.

– А якщо, – повільно промовила Марія Степанівна, – якщо я передумала?

Олена застигла з напіввідкритим ротом.

– У якому сенсі?

– У прямому. Не продаватиму я квартиру.

– Мама! – Дочка підвищила голос. – Ти з глузду з’їхала! Завтра угода! Покупці вже гроші приготували! Ми з банком домовилися!

– Значить, доведеться розрулювати, – твердо відповіла Марія Степанівна. – Я лишаюся тут!

Обличчя Олени спотворилося.

– Ти… ти зраджуєш свою сім’ю! – вона тицьнула пальцем у бік матері. – Залишаєш нас у біді! А ще мати називається!

– Я вас виховала, дала освіту, – тихо відповіла Марія Степанівна. – А зараз я хочу зберегти своє житло. Це не зрада!

– Ах, ось як?.. – Олена схопила сумку. Значить Сергій тебе переконав? Його гуморески про Максима? Чи стара карга Нінка напоумила? Та кому ти потрібна тут у своїй дірі!

Вона вискочила з квартири, голосно грюкнувши дверима. Марія Степанівна залишилася стояти, стискаючи та розтискаючи кулаки. Потім повільно опустилася на стілець, та обвела поглядом кухню – рідну, знайому до останньої тріщинки.

За пів години надійшло повідомлення від Сергія:
– Молодець, мамо. Правильно вирішила. Приїду на вихідних.

А ще за годину пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Ніна з каструлькою.

– Пиріжків напекла, – буркнула вона. З капустою. – Твої улюблені.

Марія Степанівна посміхнулася та пропустила подругу до квартири.

Можливо вчинок і не материнський, але справедливий! Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи зрадила доньку?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Дякую за вподобайки!

КІНЕЦЬ.