Мама так боялася втратити доступ до татового гаманця, що готова була закривати все життя очі на його походеньки “наліво”, яких було, о-го-го. За своє життя ця жінка і дня не пропрацювала.

Ну а для чого, якщо тато їй давав все, що вона забажає. І ось тепер, коли тата не стало, а його компанія перейшла сину на стороні, якому всього п’ятнадцять років, мама залишилася “з носом”.

Мене ж тато також не залишив в обіді. В мене є гарна трикімнатна квартира і освіта, про яку також подбав тато. Але мама до бідного життя не готова. – Ти мені щомісяця повинна на карту висилати 15 000, бо я твоя мама, – Ну сильний аргумент, з якого боку не підійди…

Я сиджу на кухні у своїй трикімнатній квартирі й обурено гортаю стрічку новин на телефоні. Чомусь віртуальні історії виглядали більш правдоподібними, ніж реальна драма, що розгортається в моїй власній оселі.

Моя мама завжди була жінкою, яка вміє отримувати все, що хоче, не вклала до цього ні хвилини праці, але, схоже, тепер її звична система дала збій.

Почну з того, що тато завжди був людиною з широким розмахом. Він ніколи не шкодував ані грошей, ані уваги для нас. Я виросла, маючи змогу обрати будь-який університет. Потім отримала в подарунок від нього квартиру, в якій зараз живу. А ще тато ніколи не лишав мене без копійки в кишені.

Мамі ж він завжди давав утричі більше. Усе це, мабуть, щоб замаскувати свої походеньки наліво, про які мама наполегливо воліла не згадувати. А куди б вона пішла, якби раптом скандал? Роботи немає, досвіду жодного, а звикла до красивого життя. От вона й обирала мовчати.

Тепер тата немає, і вся його компанія чомусь дісталася синові від жінки на стороні, хлопчині, якому, уявіть, лише п’ятнадцять років. Мама була впевнена, що успадкує компанію собі і далі житиме, як королева, але не так сталося, як гадалося.

Вийшло так, що я лишилася більш-менш забезпеченою, бо тато передбачливо подбав про моє навчання і квартиру. Звісно, я не стала мільйонеркою, бо компанія мені не перейшла, але принаймні маю стабільну опору під ногами. Мама ж відчула, що за багатим життям настала перерва, і це їй точно не до вподоби.

Тож не минуло й місяця після всіх оцих подій, як мама вже влаштувала тут концерт. Прямо на моїй кухні вона, у найдорожчій своїй сукні, попивала каву й розводила руками. Видно було, що вона обурена тим, що залишилася без звичної фінансової подушки. І ось її аргумент, який звучав, як ультиматум.

– Ти мені щомісяця повинна на карту висилати п’ятнадцять тисяч, бо я твоя мама.

Я ледь не випустила з рук чашку, коли почула цю фразу. П’ятнадцять тисяч – це ж пристойна сума навіть для мене, а я, нагадаю, працюю і сама забезпечую свої потреби. При цьому мама абсолютно не збирається шукати роботу або бодай подумати, як скоротити свої витрати. Схоже, що вона вперто вірить у власну казку про красиве життя, де головне – це лише бажати, і все відбувається саме по собі.

– Мамо, – кажу їй, намагаючись зберегти спокій. – Ти ж чудово знаєш, що я заробляю не настільки багато, аби віддавати тобі такі гроші, ще й щомісяця.

Вона подивилася на мене поглядом, ніби я кажу щось абсолютно безглузде.

– Але ти маєш квартиру і хорошу роботу. Якщо трохи заощадиш, то зможеш допомогти рідній людині. Не забувай, хто тебе народив

Я сиджу, дивлюся на неї й не вірю своїм вухам. У голові крутиться думка, що, можливо, треба бути терплячою та зважати на те, що мама звикла до іншого рівня життя. Але водночас почуваюся так, ніби мене шантажують.

Чесно зізнатися, я не проти допомогти мамі. Дати їй грошей час від часу – це нормальна справа. Але ж не в такому форматі, коли вона мені виставляє рахунок на фіксовану суму, ще й зі зневажливою інтонацією, ніби я їй щось винна за замовчуванням. Вона ні дня не працювала, а тепер вимагає, щоб я закривала її побутові витрати.

Я згадую, як у дитинстві вона постійно була зайнята красою, модними показами й вечірками. Проте коли я хотіла, щоб вона хоч раз прийшла на шкільний захід, це було для неї нудно і нецікаво. Тоді я навчилася покладатися на себе, і тато, до речі, мене в тому підтримував. А зараз мама сидить за моїм столом і читає нотації про обов’язок дітей дбати про батьків.

– Я твоя мама, – повторює вона, дивлячись на мене з такою серйозністю, – тож ти зобов’язана платити.

– Мамо, – зітхаю, дивлячись їй у вічі. – Я розумію, що тобі треба якось жити. Але поглянь правді у вічі: більше ніхто не буде тобі оплачувати ті всі салони та шопінги, доки ти не влаштуєшся хоч кудись або не придумаєш план, як почати заробляти сама.

Мама картинно відвертається, ніби я сказала якусь безтактну річ. Можливо, вона й не усвідомлює, наскільки все змінилося, або не хоче визнавати це. У неї був необмежений доступ до татового гаманця, але це все кануло в минуле. Що ж, надмірна віра у те, що так буде завжди, виявилася дуже мінливою.

Я встаю з-за столу й дивлюся у вікно, де за склом проноситься міське життя. Усі ті люди зовні теж намагаються якось вижити, і ніхто не чекає, що їм упадуть з неба мільйони. Чому моя мама вважає, що їй обов’язково хтось має все принести на тарілці? Можливо, вона занадто довго жила в своєму світі, щоб прийняти нову реальність.

– Давай домовимося хоча б на перший час, – кажу їй нарешті. – Я зможу виділити тобі деяку суму, щоб ти змогла перебудуватися. Але п’ятнадцять тисяч щомісяця – це занадто. Та й ти розумієш, що я теж не дерево з грошима.

Мама щось бурчить, але все ж киває. Я бачу, що вона сердиться, проте не має інших варіантів. Я відчуваю всередині своє обурення, бо мені нелегко сприймати цю несправедливу вимогу. Проте і залишити її без засобів існування теж не можу. Адже я, хоч і не погоджуюся з її ставленням до життя, але залишаюся її дочкою.

Певно, нам доведеться знайти компроміс. Я вірю, що мама зможе відкрити в собі хоч якісь таланти та навички, які зможуть її прогодувати. Або принаймні зрозуміє, що вся ця ситуація – сигнал почати діяти. Зрештою, життя не стоїть на місці, і безкінечна залежність від чужого гаманця теж може закінчитися, як тільки хтось скаже ні.

А що ви б мені порадили зробити в даній ситуації?

Джерело