— Це що? — запитала Лідія Макарівна, дивлячись на щербату тарілку і чашку, в яких я подала їй їжу й компот.

— Це посуда, яку ви нам подарували 30 років тому на весілля, — відповіла я свекрусі.

Вона підняла очі, звузила погляд, ніби намагаючись пригадати, і покрутила чашку в руках.

— Не може бути, — сказала вона нарешті.

— О, ще й як може, — усміхнулася я.

Нам із чоловіком я подала вечерю у звичайних тарілках, які ми купили вже самі, коли стали на ноги. А цю коробку з сервізом я багато років тримала на горищі. Чекала.

Звісно, вона мене тоді не хотіла в невістки. Бідна, без посагу. Для неї це був справжній нонсенс — її єдиний син з двома вищиим освітами одружується на дівчині з простої родини.

Вона навіть не приховувала свого ставлення, а її подарунок на весілля лише підтвердив це.

Коли ми відкрили коробку, то побачили цей набір — старий, щербатий, ніби зібраний у різних людей. Навіть різні малюнки на тарілках були.

— Головне, що цілий, — тільки й сказав тоді мій чоловік.

Я нічого не сказала. Я просто запам’ятала.

І ось через 30 років, коли вона вже не могла жити сама, ми забрали її до себе. Я знала, що це буде випробування, бо Лідія Макарівна завжди була непростою людиною.

Але вона змінилася. Старість її підкосила, зробила залежною. Вперше в житті вона була змушена просити про допомогу.

Чоловік зітхав, коли я дістала той сервіз.

— Ти ж розумієш, що це зайве?

— Ні, не розумію.

— Вона ж не пам’ятає навіть.

— Нічого. Згадає.

І ось тепер вона сидить і дивиться на цю тарілку. В її очах з’являється якесь напружене зосередження, ніби нарешті вона згадала.

— Це той сервіз? — запитує вона.

— А що? Це ж хороший сервіз. Ви ж самі казали.

— Але ж він старий!

— Так. Але ви ж не хотіли, щоб у мене був новий.

Вона замовкає.

Чоловік заходить на кухню, дивиться на нас, бачить цей обмін поглядами.

— Ви знову почали? — втомлено питає.

— Ні, все добре, — усміхаюся я.

Я знаю, що він хоче, щоб я залишила минуле в минулому. Але ж його мати цього не зробила. Вона так і не змогла прийняти мене повністю. все завжди їй було не так.

— Скажи, а ти й досі ображаєшся? — несподівано питає вона.

— Ні, звісно, — відказую.

І роблю великий ковток чаю з нормальної чашки.

А що скажете ви? Чи правильно я зробила? Чи мала я все забути й пробачити? Чи тепер я – господар положення, і моя дорога свекруха має це сповна відчути на собі?

Джерело