Гнат стояв біля вікна, барабанячи пальцями по підвіконню. За склом мрячив дрібний дощ, перетворюючи березневий вечір на сіру пелену.

У квартирі висіла важка тиша, що переривалася лише тихими схлипуваннями Марини та шарудінням сумок, у які вона квапливо складала речі.

– Щоб за годину духу твого тут не було, – процідив він, не обертаючись. – І дитину забирай.

– Гнате, схаменись! – голос Марини тремтів. – Куди ми підемо? У мене навіть грошей немає на оренду квартири!

– Це твої проблеми, – відрізав він. – Треба було думати, перш ніж за моєю спиною з подругами шушукатися.

П’ятирічний Сашко, який не розумів того, що відбувається, притискався до маминої ноги, та злякано дивився на батька широко розплющеними очима.

– Тату, не проганяй нас, – пролепетав малюк.

Гнат нарешті обернувся. Його погляд був холодний, як крига.

– Я все сказав. Геть звідси!

Марина, притиснувши до себе сина, востаннє подивилася на чоловіка:

– Ти ще пошкодуєш про це, Гнате. Присягаюся, пошкодуєш.

Вхідні двері зачинилися. Гнат налив собі біленької й посміхнувся. Пошкодує? Навряд. Без нього ця невдаха далеко не піде.

Місяць зневірятиметься по орендованих квартирах – і приповзе назад, благаючи прийняти її. Але він буде непохитний.

Він і уявити не міг, як сильно помиляється…

…Минуло п’ять років. Гнат сидів за столиком у ресторані «Панорама», неуважно вивчаючи карту напоїв. Навпроти влаштувався його діловий партнер Віктор, з яким вони обговорювали чергову угоду.

– Подивися, яка жінка! – раптом свиснув Віктор, киваючи у бік входу.

Гнат недбало повернув голову і завмер. В ресторан входила Марина. Але ж яка! Стильна чорна сукня підкреслювала ідеальну фігуру, дорогі прикраси мерехтіли у світлі кришталевих люстр.

Вона випромінювала впевненість та гідність. Поруч із нею йшов хлопчик років десяти у бездоганному костюмі – їхній син Сашко.

– Доброго вечора, панове, – пролунав мелодійний голос. Це був метрдотель. – Мадам Марино Олександрівно, ваш столик готовий.

– Мадам? – прошепотів приголомшений Гнат.

– Ти її знаєш?

– Ще б пак! – хмикнув Віктор. – Марина Олександрівна – власниця мережі елітних спа-салонів «Перлина». Починала з нуля, а тепер її бізнес оцінюється у мільйони. Найрозумніша жінка!

Гнат відчув, як земля йде з-під ніг. Та сама Марина, яку він виставив за двері з однією торбою речей? Яка, на його думку, мала мерзнути в злиднях?

– Вибачте, – промимрив він Вікторові й, наче під гіпнозом, попрямував до їхнього столика.

– Марино… – почав він.

Вона звела очі. У них не було ні здивування, ні страху – лише холодний спокій.

– Доброго дня, Гнате. Давно не бачились.

– Мамо, хто це? – Запитав Саша, з цікавістю розглядаючи незнайомця.

Ці слова вдарили Гната болючіше за ляпас. Власний син не впізнав його. Та і як міг впізнати? П’ять років, це ціле життя для дитини.

– Це… – Марина на мить зам’ялася, – просто знайомий, любий. Зробімо замовлення.

– Просто знайомий? – Гнат відчув, як усередині все закипає. – Я його батько!

Сашко відвів очі від меню:

– А, то це ви та сама людина, яка нас вигнала? – у голосі хлопчика не було ні образи, ні злості – тільки ввічлива байдужість. – Мама казала, що ви так вчинили, бо були не готові до справжньої родини.

– Сашко, – м’яко зупинила його Марина, – давай не будемо про це зараз.

– Можна сісти? – Гнат присунув стілець, не чекаючи дозволу.

– Взагалі-то ми чекаємо на дядька Андрія, – зауважив Сашко. – Він обіцяв показати мені нову програму для 3-Д моделювання. Я хочу стати архітектором, як він.

– Дядька Андрія? – Гнат перевів погляд на Марину. Вона спокійно поправила серветку:

– Так, мого чоловіка. Ми разом уже три роки.

Гнат відчув, як до горла підступає грудка. Три роки… Поки він тішив своє самолюбство, його син знайшов нового батька.

– Марино, можна з тобою поговорити? Наодинці, – його голос зрадливо здригнувся.

– Не думаю, що це гарна ідея, – вона похитала головою. – Все, що треба було сказати, ми сказали п’ять років тому. Ти зробив свій вибір, ми – свій.

У цей момент до столика підійшов високий чоловік років сорока, з добрими очима та усмішкою.

– Вибач за запізнення, люба. Затори.

– Андрію! – Сашко радісно схопився. – Ти приніс програму?

– Звісно, ​​чемпіон! – Андрій погладив хлопчика по волоссю і тільки потім помітив Гната. – Добрий вечір.

– Гнат уже йде, – твердо сказала Марина.

Гнат повільно підвівся з-за столу, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Андрій, помітивши його стан, виявив несподівану великодушність:

– Може, приєднаєтесь до нас? Думаю, вам є про що поговорити.

– Дякую, – хрипко сказав Гнат і опустився на стілець.

За столом повисла незграбна тиша. Офіціант приніс меню, і всі вдали, що захоплені його вивченням. Нарешті, Андрій порушив мовчання:

– Сашко, покажи мені свої останні ескізи. Ти казав, що вигадав щось цікаве для шкільного проєкту.

Хлопчик з ентузіазмом дістав із рюкзака планшет і пересів ближче до Андрія. Вони заглибилися в обговорення, залишивши Гната та Марину наодинці.

– Я не знав… – почав Ігнат.

– Чого ти не знав? – тихо спитала Марина. – Що ми виживемо без тебе? Що я зможу збудувати бізнес? Чи, що Саша виросте чудовим хлопчиком без твоєї участі?

– Усього, – чесно зізнався він. – Я був сліпий. Я егоїстично думав лише про себе, про свою кар’єру.

– Знаєш, а я ж повинна сказати тобі дякую – задумливо сказала Марина.

– Дякую? – здивувався Гнат.

– Так. Той вечір змінив моє життя. Я зрозуміла, що більше нікому не дозволю вирішувати за мене!

– Почала з малого – відкрила невеликий салон краси. Працювала по шістнадцять годин на добу. Сашко часто засинав прямо там, на дивані в кутку.

Вона помовчала, дивлячись на сина, який щось захоплено пояснював Андрію.

– Потім з’явилися постійні клієнти, я взяла кредит, відчинила другий салон. Постійно навчалася нового, підвищувала рівень своїх знань.

– А коли вечорами укладала Сашка спати, то обіцяла йому, що все буде добре. І знаєш, що? Я дотрималася цієї обіцянки.

Гнат слухав, не перериваючи. Кожне слово було точно в ціль, змушуючи усвідомлювати глибину своєї помилки.

– А потім я зустріла Андрія, – посміхнулася Марина. – Він прийшов у салон, як клієнт – уявляєш, успішний архітектор, який стежить за собою.

– Ми розмовляли, і виявилося, що у нас багато спільного. Він теж починав із нуля, теж багато працював. І головне – він одразу прийняв Сашка.

– Він хороша людина, – змушений був визнати Гнат.

– Найкращий, – твердо сказала Марина. – Знаєш, що він зробив, коли дізнався, що Сашко цікавиться архітектурою?

– Став брати його у свою студію, щоб вивчати основи проєктування. Вони разом створюють 3-Д моделі, обговорюють сучасні тенденції.

– Андрій бачить у ньому не просто дитину своєї дружини, а особистість, людину з інтересами та мріями.

Гнат відчув, як до горла підступає грудка. Він згадав, як відмахувався від маленького Сашка, коли той просив погратися з ним, як дратувався через його дитячі запитання та галас.

– Я все зіпсував, так? – тихо спитав він.

– Ти просто показав нам, що ми гідні найкращого, – спокійно відповіла Марина. – І ми це найкраще знайшли.

У цей момент Сашко та Андрій повернулися до їхньої розмови. Хлопчик сяяв від гордості:

– Мамо, уявляєш, дядько Андрій сказав, що мій проєкт можна буде показати на справжній архітектурній виставці! Щоправда, потрібно ще трохи доопрацювати деталі.

– Це чудово, любий! – усміхнулася Марина.

– Сашко, – несподівано для самого себе промовив Гнат, – можна мені також подивитися твій проєкт?

Хлопчик на секунду забарився, потім перевів запитальний погляд на Андрія. Той ледь помітно кивнув головою.

– Добре, – погодився Сашко і простяг планшет. – Це проєкт екологічного житлового комплексу. Бачите, тут сонячні панелі на даху, а тут система збору дощової води.

Гнат уважно слухав пояснення сина, дивуючись глибині його знань, та продуманості проєкту. Кожна деталь була на своєму місці, кожне рішення мало обґрунтування. У свої одинадцять років Сашко міркував, як справжній професіонал.

– Це справді вражає, – щиро сказав Гнат. – Ти великий молодець.

– Дякую, – вперше за вечір Гнат побачив, що Сашко посміхнувся йому. – Дядько Андрій мені казав, що головне в архітектурі – це увага до деталей, та турбота про людей, які надалі житимуть у твоїх будинках.

– Твій дядько Андрій безперечно має рацію, – кивнув Ігнат, відчуваючи, як важко йому даються ці слова.

Вечір добігав кінця. Офіціант приніс рахунок, який Андрій негайно забрав собі, відхиливши спроби Гната заплатити за всіх.

– Знаєте, – сказав Андрій, коли вони вийшли з ресторану, – якщо Сашко не проти, ви могли б іноді зустрічатися. У присутності когось із нас, звісно.

Марина промовчала, але не стала заперечувати. Сашко замислився, потім кивнув:

– Можна. Тільки давайте без обіцянок, гаразд? Просто побачимо, що вийде.

– Без обіцянок, – погодився Гнат, розуміючи, що це найбільше, на що він може розраховувати.

Вони попрощалися. Гнат дивився вслід сім’ї, що віддаляється – Андрій тримав Марину за руку, Сашко щось захоплено розповідав, розмахуючи руками. Вони були щасливі та цілісні без нього.

Діставши телефон, Гнат набрав номер свого психотерапевта:

– Доброго дня, лікарю. Пам’ятаєте, ви казали, що мені потрібно навчитися приймати наслідки своїх рішень? Здається, я ладен почати працювати над цим. По-справжньому готовий.

Дощ скінчився, і в калюжах відбивалося зоряне небо. Десь вдалині блимали вогні хмарочосів – може, одного разу серед них з’явиться будівля, спроєктована його сином.

І це буде чудово, навіть, якщо Гнат буде спостерігати за цим збоку. Кажуть, за свої помилки треба платити, – і він сплатив по повній…

Перш ніж приймати доленосні рішення, сім разів відміряйте, і лише раз відріжте, – щоб напевно.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.