– Ти вважаєш це нормальним, Оксано – саме таке запитання кинув мені Іван, коли я повернулася від мами того вечора. – Ти знову витратила пів дня на її вказівки й доручення, а вона навіть не сказала “дякую”.

Я мовчала, бо не знала, що відповісти. Десь глибоко всередині я вже давно почувалася маминою слугою, а вона ніколи мені не дякувала. Нарешті я зрозуміла, що дійшло до межі, і вирішила дати їй урок. Але як це зробити, не ризикуючи розвалити стосунки остаточно?

Мама мешкала сама в старому будинку за містом. Колись там було тепло й затишно, та після татової відсутності її характер, здається, тільки загострився.

Протягом останніх років мама дедалі частіше вимагала від мене дрібних послуг, а потім поступово перейшла до більших. Це було під “благородним приводом” турботи, але насправді ставало зрозуміло: я для неї – універсальний виконавець.

– Приїдь, постав мені нову антену, бо нічого не бачу в телевізорі.

– Забери книги з бібліотеки, бо мені треба все знати, а виходити не хочу.

– Привези мені інший сорт борошна, а це забери собі, бо воно несмачне.

Так минали тижні. Я марнувала в неї вечори, хоча мала власну роботу, дім і купу клопотів. Мої дві молодші сестри, Ірина й Марина, жили далеко. Вони вірили мамі на слово, коли вона скаржилася, що я “нічого не роблю” й “все забуваю”. Я їм казала, що мама нікого не слухає, що вона сама себе нехтує.

І взагалі, що вона ходяча набридливість і що її мета в житті – мене мучити. Сестри мені не вірили, а мама продовжувала робити своє. Минали тижні, а вона сперечалася про все.

Одного разу Іван, дивлячись на мою пригніченість, запропонував:

– Давай хоча б відпочинемо в суботу. З’їздимо в гості до моїх батьків. Мені шкода, що ти майже не маєш часу для себе.

Я погодилася, але в суботу зранку зателефонувала мама:

– Мені дуже треба, щоб ти приїхала: у мене перегоріла лампочка у підвалі й протікає кран. Самій лячно туди спускатися.

Я зітхнула, сказала Іванові, що поїду ненадовго й швидко повернуся. Але коли приїхала, побачила, що проблема з краном була давно вирішена сусідом, а лампочку мама вже вкрутила сама. Виявилося, що вона просто “хотіла мене побачити” та мала ще список доручень: пересунути шафу, підправити штори, перебрати старий посуд. Я ледве встигла приїхати додому під вечір, змучена до краю.

Іван глянув на мене й мовив:

– Я розумію, що мама – це святе, але вона користується твоєю добротою. Спробуй, Оксано, хоч раз твердо відмовитися.

Спочатку я не наважувалася, бо мене переслідувало почуття провини. Мама знала, що я не зможу байдужо кинути її напризволяще. Та коли вона почала диктувати моє життя мало не щодня, я відчула – треба щось міняти. Вирішила, що більше не приїжджатиму на перший поклик.

До того ж вона вперто не дбала про своє здоров’я: відмовлялася слухатися лікаря, не виконувала вправи, хоч її стан вимагав рухової активності. А потім нарікала, що їй погано, і це “через мене”.

Якось мама подзвонила й почала сваритися:

– Ти повинна возити мене на перевірки щотижня, усе організовувати. Я ж немічна, мені складно.

– Але ж ти сама не виконуєш приписи лікаря, – відповіла я. – Як мені допомогти, якщо ти взагалі не плануєш покращувати свій стан?

– Не переймайся цим. Краще приїдь підстрижи мені кущі й повиривай бур’яни, – незворушно відказала мама.

Тоді я сказала собі: досить. Я пояснила сестрам, що втомилася бути єдиною людиною, яка постійно вирішує мамині проблеми. Адже вони також дочки. Нехай прилітають і беруть участь, якщо так довіряють її словам про “мою байдужість”.

Минав час, і я не з’являлася. Телефон розривався від маминих претензій, але я чітко тримала позицію. Паралельно дізналася, що мама чудово справляється: знаходить когось підробляти в саду, просить сусідів про допомогу, самостійно бігає в магазин. Раптом вся її “безпорадність” зникла.

Зрештою приїхали сестри, аби “розібратися з моїм “поганим характером”. Та коли побачили, наскільки мама активна й любить роздавати накази, зрозуміли, що я мала рацію. Вони теж відчули, що мама насправді просто прагнула контролю. Поговорили з нею відверто, пояснили, що так тривати не може.

Тепер я бачу, що наші стосунки трохи змінилися. Я більше не бігаю на кожен мамин поклик, бо знаю – вона спроможна сама впоратися. Інколи навідую її, пропоную щось від себе, але, якщо чую категоричний тон і вимоги, одразу ставлю обмеження.

Як гадаєте, чи варто втримуватися від “безкінечних” пожертв заради близьких, аби не стати їхніми заручниками, чи все-таки продовжувати терпіти, нехай це і руйнує власне життя?

Джерело