Я не можу відійти від вчорашньої розмови з мамою. Вона сказала, що ноги її більше в нашому будинку не буде, що я їй більше не дочка, і знати вона ні мене, ні дітей не хоче. Хряснула дверима і пішла.

А все через те, що я при надії шостою дитинкою.

У нас великий будинок, всього вдосталь. У чоловіка дуже хороший бізнес, не буду говорити, який, але дуже хороший, в Київській області. Я справляюся без няні, але тому, що я сиджу вдома, займаюся дітьми і собою, і все.

І я щаслива.

А мама з татом не хочуть зі мною спілкуватися, тому що вони вклали у мене і в мою освіту дуже багато грошей.

— Три вищі освіти, — нагадала  вчора мама, стискаючи губи.

— І що?

— Ти навчалася в Англії! Ти стажувалася в Америці і в Китаї! А вибрала ось таке життя — пекти вдома пиріжки!

— А що в цьому поганого? Мамо, у мене свій шлях і своя доля, свої цінності! – намагалася пояснити я.

— Ти могла б бути великою людиною! Ти могла б працювати в міжнародних компаніях, заробляти купу грошей!

— А я не хочу, – зітхнула я. Я це чую ще відтоді, як стала мамою вдруге. Батьки як завели цю пісню, так і не можуть зупинитися.

Мама нічого не сказала. Просто подивилася на мене, як на чужу. І пішла.

Мені так важко насправді. Я не розумію, чому її так засмучує те, що я щаслива.

Так, я могла б працювати в офісі. Могла б носити дорогі костюми, їздити у відрядження, говорити англійською з колегами з різних країн.

Але мені це не треба!

Мені достатньо свого дому, чоловіка, дітей – в цьому моє щастя і призначення!

Я не хочу нічого нікому доводити. Я просто живу так, як мені добре.

Чому ж мої батьки не можуть це прийняти?

Чи справді я винна перед ними? В боргу за те, скільки вони вклали в мене грошей? Чи вони просто не хочуть змиритися з тим, що їхня мрія про мене була іншою?

Як мені будувати спілкування з ними?

Джерело