Я зранку прокинулась, спускаюся на кухню з другого поверху, а моя сваха одну за одною ту полуницю до рота суне. То я вчора, за столом лише оду вирішила спробувати, бо ще не їла цього року, ми ж з дідом внукам купляли, а не свасі, яка без тої полуниці “добра пасочка” на вигляд.

– Свахо, і десь так лізе вам та полуниця до рота?, – не стрималася я, а сваха мені так з єхидною усмішкою. – Та дітям багато не можна, бо в ній багато хімії.

– Дивіться, свахо, щоб і вам та хімія часом не  зашкодила, – протараторила я на одному подиху, бо злість мене розпирала.

Сваха на суботу і неділю запросила нас до себе на дачу. Там мали приїхати і наші діти з онуками. Я ж, щоб здивувати дітей, купила полуниці. Вона зараз дорога, бо рання, але хотілось щось цікаве, щоб онуки запам’ятали, яке в баби з дідом хороше серце.

Але найбільше тою полуницею посмакували не діти, а моя свася, яка завжди була безпардонною.

Я глянула на Марію, а вона сидить за столом, ліктем сперлася, полуницю одну за одною тягне, аж пальці в соку. Наче то її власний урожай, а не моя покупка.

– Свахо, та ви хоч дітям лишіть, – зітхнула я, намагаючись стримати роздратування.

Вона лише махнула рукою:

– Та їм багато не можна, я ж кажу. Ото одну-дві спробували – і досить.

А в самої язик червоний, як у малечі після вишень.

Заходить мій дід, тобто чоловік. Бачить ту картину і хмикає:

– Маріє, ви вже, бачу, свій урожай зібрали?

Марія вдає, що не чує, і бере ще одну полуничку. Я аж зубами скрипнула.

Діти з онуками приїхали пізніше. Малеча одразу до нас – дідові на шию, мені в обійми. Я за кошик, щоб пригостити їх тією полуницею, що ще лишилася, а там – пшик. Порожній, як мої надії на нормальний вікенд.

– Бабусю, а де ж полуниця? – запитала онука, надувши губки.

А що я скажу? Що Ваша баба Марія вже все поїла?

– Було трішки, та розібрали… – зам’ялася я.

І тут сваха як ні в чому не бувало:

– Та я он вам малину привезла! Ось, їжте.

Дістала баночку з магазинною малиною, такою розім’ятою, що й на варення не годиться. Діти покрутили носами – воно ж не те.

Я сіла на лавку, щоб трохи охолонути. Аж тут чую, як мій чоловік тихенько каже мені:

– От бачиш, Людмило, в нас із тобою совість є. А в когось – тільки апетит.

Я мовчала, але зло мене так і розпирало.

А ви як думаєте, чи варто було мені прямо сказати Марії, що вона перегнула палку, чи краще було змовчати?

Джерело