— І ось це «Ну допоможіть, ви ж можете», мене просто вже бісить, – зізнається подрузі Віра.

– Хто її туди їхати змушував? Ми й так з її дитиною возимося, а ще й грошима допомогти?

— А що Олена на утримання сина взагалі грошей не надсилає?

— Про що ти говориш, якщо мама нас закликає Оленці грошенят відправити, а то їй нема на що жити? – обурюється Віра.

Вірі сорок років, на два роки старша за свого чоловіка. Вони живуть у трикімнатній квартирі невеликого райцентру. Місто маленьке з усіма наслідками, що випливають з цього: немає особливого розмаїття в питанні куди піти розважитися, невеликі зарплати, та й вибір місць роботи теж небагатий зовсім.

За роботу люди тримаються. Пощастило тим, хто працює в державних і муніципальних структурах, там виплати непогані зараз. Чоловік віри працює викладачем у місцевому коледжі, вона – рядовий співробітник бухгалтерії муніципалітету. Є у подружжя і дитина – син, якому 13 років, навчається в школі.

Батьки Віри вже пішли з цього життя, залишився невеликий будиночок у приватному секторі містечка. Його подружжя не хоче продавати, але й не перебирається туди.

Розташований будиночок недалеко від їхньої квартири, у чоловіка там кролики, кури, гараж, господарські споруди. Віра на батьківській ділянці вирощує овочі та фрукти.

— Усе можна купити, – вважає жінка. – Але коштує зараз усе так дорого. Туди сто гривень, сюди тисяча гривень, от і виходить уже непогана сума.

У нас усе своє: м’ясо, яйця, овочі, морозилку влітку забиваємо під зав’язку ягодами, напівфабрикати робимо, заготовки різні. Хліб навіть я печу сама. Звісно, так важко.

Після роботи треба йти і знову працювати, а чоловік так ще й вранці до роботи біжить усіх годувати. Але це суттєва підмога, тому й машина в нас є, кредит виплатили вже, тож і гроші залишаються. Ми гаруємо. У прямому і переносному сенсі цього слова.

У цьому ж містечку у Віри живе свекруха, вже пенсіонерка. У матері чоловіка зараз виховується 6-ти річний син доньки. Сестра чоловіка молодша за брата на 11 років майже, вийшла заміж, з чоловіком не ужилася. Коли хлопчику було близько 2-х років, жінка повернулася до матері, а три роки тому вона поїхала в пошуках кращої долі до столиці.

— З повного схвалення своєї матері, – додає Віра.

– Та обома руками була «за». Аргументувала тим, що в нас Оленка заміж знову не вийде, нормальної роботи не знайде, так і просидить усе життя продавцем у маленькому магазині косметики, житло не зможе купити.

— А там – простір для варіантів, – переконувала, найімовірніше, саму себе насамперед, свекруха. – Усі якось там і роботу знаходять, і влаштовуються, і житло купують. Щось я не знаю нікого, хто б там себе не знайшов і повернувся в нашу діру. А дитина… поки я в силах, буду займатися онуком. Олена зараз влаштується, буде нам грошиків надсилати, а потім, дивись, вирішить щось із житлом і забере сина.

— І ось уже три роки ніщо не говорить про те, що Олена сина забере. І взагалі, що вона влаштується якось, – вважає Віра. – Чоловіка багатого не знайшла, працює, орендує щось не в самій столиці, а поруч, раз у раз переїжджає і постійно скиглить, що їй тупо не вистачає грошей. Не те що матері на дитину надсилати, їй самій там жити нема на що.

— Ну, раз так, – каже Вірі подруга.

– То треба кидати ці спроби безплідні, повертатися, ростити дитину, якось влаштовуватися тут. Нехай продавцем у той самий магазин. Вона ким там працює? О, продавцем? То яка різниця? Не у всіх виходить зачепитися. Даремно твоя свекруха каже, що не повертаються люди. Я багатьох знаю, які вахтами їздили, а тепер тут роботу знайшли і сидять вдома.

— А ти спробуй, мамі мого чоловіка це доведи, – усміхається Віра. – І моїй родичці. Чоловік починає з сестрою розмовляти, а від неї таке пре! Мовляв, у нашій багнюці вона колупатися не хоче, піти тут нікуди, ловити тут нічого, надій ніяких і взагалі, вона своїй дитині кращої долі хоче.

— Та яка вже тут краща доля? На що вони живуть? – хитає головою подруга.

Живе свекруха з онуком на свою пенсію, на невеликі аліменти, які платить колишній чоловік Олени. І все. Посилати доньці, яка в столиці «майже голодує», свекрусі нічого. Овочами, яйцями та курячим м’ясом матір чоловіка забезпечує сім’я Віри.

— Не шкода нам, не зрозумій неправильно, – каже Віра.

– Маємо можливість, даємо. І речі від нашого сина племінник чоловіка носить із задоволенням, і нове щось ми йому купуємо й даруємо. Нещодавно свекруха в лікарню потрапила. Два тижні син Олени у нас жив, поки свекрусі жовчний видаляли, поки вона відновлювалася. Тож допомога від нас із чоловіком є.

Але, виявилося, цього мало. Ми ж маємо можливість Олену підтримати, не хочемо зі шкідливості, як вважає мама чоловіка. А ми не хочемо. Не те що зі шкідливості, а з якого переляку? У нас своя сім’я. Ми чиїсь мрії про краще життя оплачувати не зобов’язані.

Не так давно чоловік проговорився матері, що вони з Вірою закрили кредит за машину і, напевно, цього літа дозволять собі поїхати на море, всією сім’єю. Це поки що тільки проєкт, просто відпустка подружжя влітку, а раз їхати машиною, то не обов’язково турбуватися сильно заздалегідь про квитки. Свекруха вхопилася за слова «можемо собі дозволити», сказані сином.

— Правильно, раз борги закрили, можете собі більше дозволити. І Оленці зможете допомогти.

Віра почула ці слова. Так, вони з чоловіком говорили про те, що його племінника можна взяти із собою. Вона вже говорила і з сусідкою, за невеликі гроші та готова взяти на себе курей, кроликів і полив городу на кілька тижнів. Але свекруха мала на увазі зовсім інше.

— Та я не про відпочинок, тут як хочете. Але якщо у вас гроші вільні є, то треба якось і Олені допомагати. Що там у неї на життя залишається? Ви будете шикувати, по морях кататися, а вона там копійки перераховує. Знову говорила, що їй оплату за квартиру збільшують…

І Віра вибухнула. Де бачено, щоб родичі з “діри”, як висловлювалася сама Олена, допомагали жити тим, хто виїхав до столиці? А раз сестричці там так погано, то нехай повертається, але утримувати її вони не мають наміру, вистачить і того, що вони допомагають свекрусі та синові родички.

— Ми працюємо, щоб жити краще. Напевно теж могли б не займатися городом, не заводити курей та інше, скинули б сина на Вас і поїхали б до Києва за кращою долею, – виговорилася невістка. – Жодної копійки я Олені не виділю. У мене своя дитина. Вона приїжджає і ніс відвертає від нашого курника, все своє «фу» висловлює тому, як ми живемо.

Віра зопалу навіть хотіла сказати, що племінника на моря нехай теж його мама возить, але вчасно язик прикусила: дитина ж в чому завинила. Свекруха образилася. Олена написала дружині брата, що та просто їй заздрить: «Я змогла вирватися, а ти ні, ось і бісишся».

Ну що тут їй сказати…

КІНЕЦЬ.