Діда ми провели в останню путь практично за свої гроші. Ось тому і за пару днів після поховання я сказала Олегу, щоб йшов до батьків і говорив про дідову пенсію, яку той всю старість відкладав, а прожив Георгій Петрович, дай Бог кожному, 93 роки.

Але ледь переступивши поріг, моя свекруха і свекор сказали, що і копійки ми від діда не отримаємо, бо за життя про нього не згадували, а те, що ми все від шкарпеток до домовини за свої гроші купили, не рахується, бо це ніби, таке наше “дякую” діду, бо той квартиру нам заповів, але “нам” це гучно сказано, бо перейшла квартира свекрусі, а вже після – єдиному сину і онуку, моєму чоловіку.

Я відразу Олегу сказала, що так все ми не залишимо. Нехай свекруха зі свекром нам повернуть майже 20 тисяч, які ми на діда потратили.

Олег лише важко зітхнув, почувши мої слова. Він не любив конфліктувати з батьками, та й узагалі був людиною, яка вважала: краще змиритися, ніж доводити свою правоту. Але цього разу я не збиралася мовчати.

Ми не просто витратили на поховання діда всі свої заощадження – ми зробили це, бо це був наш обов’язок, наша повага. А вони тепер розпоряджаються його грішми, ніби то їхня особиста спадщина.

– Олеже, ти підеш і скажеш їм, що це нечесно! – наполягала я, спостерігаючи, як він нервово перебирає в руках чашку з чаєм.

– Вони не послухають… – пробурмотів він.

– А ти спробуй! – не вгамовувалася я. – Дід заощаджував усе життя, а тепер вони навіть не поділяться, хоч ми все оплатили?!

Мовчання. Олег завжди уникав гострих розмов, але я знала: якщо натиснути, він таки скаже батькам усе, що думає.

Через кілька днів він повернувся від них роздратований.

– Ну що? – запитала я.

– Вони кажуть, що дід залишив усі гроші їм, і вони можуть робити з ними що захочуть.

– От як? А ми, значить, просто благодійники, які провели в останню путь діда за свої?

Олег лише стенув плечима. Я вже хотіла знову розпочати суперечку, але тут задзвонив його телефон.

– Привіт, мамо… Так… У Буковель? Ага… Зрозуміло… – він вимкнув дзвінок і глянув на мене. – Вони їдуть на відпочинок.

Я стиснула зуби.

– За дідові гроші?! – обурилася я.

– Виходить, що так…

Мене аж затрусило. Ми віддали останнє, щоб достойно провести Георгія Петровича в останню путь, а вони замість того, щоб хоча б подякувати нам, витрачають його заощадження на відпочинок?!

– Все, я більше мовчати не буду!

Наступного дня я особисто поїхала до свекрів. Вони саме пакували валізи.

– О, ти до нас? – привітала мене свекруха.

– Так, хотіла поговорити.

Свекор спокійно сидів на дивані й навіть не звернув уваги на мене, а свекруха поправляла капелюх перед дзеркалом.

– То кажіть, що вас привело? – запитала вона, навіть не дивлячись у мій бік.

– Дідові гроші, – я перехопила її погляд у дзеркалі. – Це неправильно. Ми витратили свої заощадження, бо думали, що ці кошти залишаться для родини, а не для відпочинку в горах.

Свекруха пирхнула.

– Ми нікому нічого не винні.

– Це як? – я перехрестила руки.

– Він залишив квартиру вам, та ще й заощадження. Ви хоча б щось нам повернете?

Свекор нарешті підняв голову.

– А з якого дива?

– Бо це справедливо! – не втрималася я.

– У вас дорослий син із сім’єю, у вас онуки! Ви б могли хоча б трохи допомогти!

– Ми допомагаємо, – холодно відповіла свекруха. – Ви отримали квартиру.

– Ой, ну прямо зараз продамо її і будемо жити розкошуючи! – я скривилася. – Це ваш аргумент?!

Свекруха лише знизала плечима.

– Ми літні люди, нам теж треба відпочити.

Я розуміла, що розмова зайшла в глухий кут. Але поступатися не збиралася.

– Тоді знайте, що ми будемо діяти по-іншому.

– Це як? – посміхнувся свекор.

– Дізнаєтесь.

Я вийшла з квартири, грюкнувши дверима.

Коли я розповіла все Олегові, він лише зітхнув.

– Ти ж знаєш, що вони не зміняться…

– Але ж треба якось їх провчити!

Олег мовчав. Я знала, що він у глибині душі злий, просто не любив конфліктів. Але мені було боляче. Ми завжди допомагали його батькам, навіть коли самі ледве зводили кінці з кінцями. А тепер, коли вони могли хоча б трохи підтримати нас, вони вирішили, що їхні розваги важливіші.

І тут мені спало на думку дещо.

– Знаєш, що ми зробимо?

Олег скептично глянув на мене.

– Що?

– Подамо на них до суду.

Він аж підскочив.

– Ти жартуєш?!

– Ні! Це цілком реально. Ми можемо довести, що поклали власні кошти на поховання, і вимагати компенсацію!

Олег замислився.

– Це ж буде щось з чимось…

Він ще кілька хвилин мовчки сидів, а потім раптом сказав:

– Добре. Якщо вони такі, значить, ми теж будемо діяти по-інакшому.

Я здивовано на нього подивилася.

– Ти згоден?

Він кивнув.

– Вони перетнули межу.

І в той момент я зрозуміла, що вперше за весь цей час він справді готовий боротися за своє.

А ви як вважаєте, чи варто нам іти до суду, чи все ж краще залишити це і просто віддалитися від свекрів? Як би ви вчинили на нашому місці?

Джерело