У мене немає свекрухи, як такої, мама чоловіка давно виїхала за кордон, живе собі своїм життям, усе наше спілкування зводиться до рідкісних дзвінків телефоном із незмінною передачею привітів.

Наталя Миколаївна змогла собі дозволити від’їзд і нове заміжжя після того, як моєму чоловікові виповнилося 18 років.

— Я в інститут вступив і тоді мама поїхала до нового чоловіка, – розповідав мій Микита, – а що, я вже дорослий був, а матеріально вона мене підтримувала завжди.

Зараз Микиті 25 років і в нього є 5-річний брат. А я не розуміла, як так можна? Ну так, вдовою Наталя Миколаївна залишилася, коли її старшому синові, моєму чоловікові, було 10 років, так, вона має повне право влаштувати своє життя, але ось так, усе кинути? І за всі ці роки не приїхати побачити дитину, яка нехай і стала дорослою?

— Та я їздив сам, рази 3 поки була така можливість, – пояснював Микита, – а частіше й не виходило, я ж із бабусею жив, за нею догляд потрібен.

З бабусею Валентиною я була познайомлена за місяць до того, як стала дружиною. Старенька, божа кульбаба, цілком бадьора і дуже навіть здоровенька накрила стіл і була зі мною дуже ласкава.

— Донечко, – вмовляла вона мене, – спробуй вареннячка, я сама варила. А ким мама працює? А тато? Немає тата? Вітчим хороший? Горечко ти моє, ось Микитка теж без татка виріс, а мама поїхала від нас. Я його покійного батька мати. Так на моїх руках онук і виріс.

Бабуся мені сподобалася, чому я була рада, адже жити нам належало у неї. Так вирішили ми самі і …бабуся.

— Квартира мені належить повністю, – говорила бабуся Валя, – ні до чого вам знімати, зрештою молодшою я не стаю, тож і догляд за мною, і трикімнатна квартира як нагорода на вас чекає зовсім скоро.

Ми розписалися і перенесли мої речі у квартиру бабусі чоловіка, потім ми поїхали відпочивати, не було нас загалом два тижні.

— Чого валяєшся, – почула я о 6-й годині ранку після приїзду з відпустки, – дрімає вона, розляглася, давай, шуруй на кухню, сніданок готувати.

Наді мною в нашій кімнаті нависала фігура бабусі Валі і вона грубо висмикнула подушку з-під моєї голови. Я протерла очі: кошмар не розсмоктався.

— Що вилупилася, – шипіла бабуся «божа кульбаба», – ти дружина чи квартирантка? Сніданок сам себе не приготує! Скоро онук прокинеться, та й я їсти хочу.

Грубити практично в перший ранок мого спільного проживання зі свекрухою-бабусею було, на мою думку, ні до чого. Сонна, накинувши халатик, я пошльопала на кухню. «Кульбабка» поперся слідом, роздаючи вказівки.

— Зараз сніданок, потім біжи на базар, список продуктів я тобі склала вже, – говорила бабуся Валя, – до речі, гроші з відпочинку залишилися? Здаси мені. І на холодильнику я магнітиком прикріпила список твоїх справ на сьогодні.

Тут я остаточно прокинулася, висипала у відро для сміття майже готовий омлет і пішла в кімнату.

Стара з криками бігла за мною слідом. Микита прокинувся і не міг нічого зрозуміти. А я збирала свої речі по сумках і пакетах. Валентина намагалася вирвати сумки в мене з рук.

— Що відбувається, – підвищив голос мій свіжозареєстрований чоловік, – бабусю, поясни мені, що відбувається?

— А відбувається те, що ти, онучку, як і твій татусь, примудрився взяти за дружину абсолютно непридатну для шлюбу дівчину. Мати твоя все ж довго терпіла, а ця ледарка тікає від проблем у перший же ранок.

Ось чому втекла свекруха! Реально, терпляча жінка. Але у мами чоловіка була дитина і нікуди було піти, а я терпіти цей кошмар не збираюся. Замкнувшись у туалеті, я набрала номер вітчима:

— Татусю, приїдь за мною, треба речі забрати, ну поки що до вас, тобто до нас, а потім видно буде.

— Микита, – кажу, – я тут жити не буду, підемо на орендоване житло, якщо ти хочеш жити зі мною. Я не залишуся з твоєю бабусею жодної зайвої хвилини.

Микита встиг підвестися й одягнутися, він намагався мене зупинити, казати, що бабусю не можна залишити саму, вона ж уже старенька, і їй потрібна допомога по дому. Але ця старенька бабуся цілком може сама не тільки себе обслуговувати, а й винести мозок любій здоровій людині.

Я пішла одна. Назад, до мами і вітчима, якого вважаю своїм татом. Наступного дня мені зателефонувала мама Микити.

— Іринко, – говорила незнайома жінка, – протримайся ще три дні, я їду вправити синові мізки на місце.

Життя Наталії Миколаївни було пеклом. Тільки на відміну від мене в неї не було батьків, вона виросла в дитячому будинку. Її чоловік, батько Микити, коли хлопчикові було 10 років, пішов з життя від хвороби, доведений мамою та її причіпками. Онука бабуся любить, але переробити її неможливо.

Тому свекруха і помчала вдалину, щойно з’явилася така можливість.

Через 3 дні ми з чоловіком зняли квартиру. Моя умова збереження шлюбу тільки одна: його бабусі немає в моєму житті. Від слова «зовсім». Іноді чоловік починає згадувати про те, що треба мені піти до бабусі й допомогти їй зробити генеральне прибирання або зварити суп, адже старенька після свого відходу залишить нам квартиру.

— Ні, – кажу рішуче і твердо, – іди, роби, готуй, допомагай. Квартиру бабуся залишить не нам, а тобі. Та мені й не потрібна ніяка квартира, аби не бачити твою бабусю Валю ніколи в житті.

Мої батьки взяли іпотеку на своє ім’я. Ми в ній живемо, оплачуємо іпотеку порівну з чоловіком, допомагає мені й вітчим. Це негарно? Можливо. Але Микита все одно платив би за винайм, яка різниця кому. Я перестраховуюся? Так. Я не хочу залишитися на бобах і терпіти когось, як мама Микити.

Хтось скаже, що я погано чиню, кидаючи літню людину напризволяще, що треба вміти прощати й не відривати онука від бабусі.

А я не відриваю. Нехай спілкується, аби нашим стосункам це не шкодило. І повторюю: мені не потрібна квартира бабусі Валі. І вона сама теж. А своїй свекрусі я дуже вдячна, якщо щось трапиться, я мамі чоловіка обов’язково допоможу.

КІНЕЦЬ.