Я от тепер і не знаю, мовчати про це все чи озвучити чоловіку та свекрусі також. Живемо ми разом з мамою чоловіка. Забрали її до нас, бо у свою квартиру вона пустила жити нашу старшу дочку з чоловіком.

Тобто живемо зараз ми з чоловіком, наш син-підліток і моя свекруха. І вона у нас сидить на посту. Каже, щоб ми її не дражнили м’ясними стравами чи рибними вранці, в обід і ввечері. Не виходить з кімнати, коли їмо ми.

Але я почала помічати уже десь тиждень або більше тому, що ковбаси у нас менше, борщу менше, чи ще якихось м’ясних страв.

Порівняно з тим, як я залишила звечора, на ранок їх менше. І ось вчора щось виходжу, а мама чоловіка вночі сидить і наминає борщ. Поруч з нею бутерброд з салом. В кухню двері були закриті, але через шпарину я все побачила, бо там горіло світло.

Я собі усміхнулася, сходила у ванну кімнату і пішла далі спати. А тепер ось думаю, промовчати чи озвучити це все, як наша свекруха поститься.

Зранку я, як завжди, варила кашу. Чоловік сидів за столом, гортав телефон. Свекруха вийшла з кімнати з благочестивим виглядом, перехрестилася і прошепотіла:

— Господи, допоможи мені вистояти цей Великий піст.

Я ледь не зареготала, але стрималася.

— Мамо, вам як завжди — вівсянку з медом? — запитала я з усмішкою.

— Так, доню, дякую, — лагідно відповіла вона.

А я в голові вже уявляла, як вночі вона сидітиме на кухні з борщем і салом, а зранку знову вдаватиме праведницю.

Через кілька днів ситуація повторилася. Вночі прокинулася від спраги, тихенько пішла на кухню, а там! Вона знову з тим самим виразом обличчя, в одній руці ложка, в іншій — шмат сала.

Я прочистила горло.

Свекруха підскочила.

— Ой, ти що тут?!

— Води попити вийшла, — знизала плечима я.

— Ти ж нікому не скажеш? — запитала вона, згортаючи бутерброд у серветку, ніби докази ховала.

— Я ще подумаю, — посміхнулася я і зробила ковток води.

Зранку я поводилася, як ні в чому не бувало. Але от питання: як довго ще це триватиме?

— Мамо, ви що, зовсім нічого не їсте? — якось запитав син.

— Дитинко, я на посту. Лише хліб і воду, — зітхнула вона, знову перехрестившись.

Я вже не могла стриматися.

— А як же борщ із салом? — запитала я тихо, але дуже чітко.

Свекруха злякано глянула на мене, потім перевела погляд на чоловіка.

— Що?! — вигукнув він.

— Та що ж ти таке кажеш, доню? — почала виправдовуватися вона. — Це ж неправда!

— Ну-ну, — я знизала плечима і пішла мити посуд.

Свекруха ще довго обурювалася, що я її обмовляю. Чоловік хитав головою, син реготав.

Наступного ранку вона вперше за три тижні сіла з нами снідати.

— Я зрозуміла, що Бог прощає слабких, — сказала вона урочисто.

Чоловік зиркнув на мене, я зітхнула.

А тепер думаю: чи варто було взагалі це піднімати? Чи краще було промовчати?

Джерело