Я думаю, що моя бабуся була ворожкою – справжньою. Коли я приїжджала до неї в село на Західній Україні на канікули влітку, я багато чого незвичайного помічала, та й люди в селі боялися мою бабусю, казали, що вона щось знає.

Що це означає, я не знала, і досі не знаю, проте бабуся відходила на моїх руках. Багато дивного тоді сталося. Я навчалася вже в університеті, коли надійшов лист від батьків, бо стільникових телефонів тоді не було й близько.

Мама писала і просила відвідати бабусю, тобто, її маму, мовляв, дуже бабця просить.

На носі у мене був черговий залік, але раптом викладач занедужав і нам дали трохи перепочити, і я поїхала до бабці. Бабуся жила сама, і приїхавши до неї в село, я подивувалася дикому захаращенню та запустінню житла.

Бабуся лежала на старому залізному ліжку і важко дихала, проте коли я увійшла до кімнати вона мене відчула: інших слів просто немає, тому що фактично вона вже й не жива була.

Вона підняла вгору свою суху руку і дихала дуже важко. Я підійшла до ліжка, взяла бабусину руку, рука нервово смикалася, і здавалося, ось-ось вирветься з моєї долоні і полетить геть.

Хвилин двадцять нічого не відбувалося, а я сиділа і тримала її суху, майже невагому долоню.

А потім я зрозуміла, що бабуся не дихає і я, злякавшись, хотіла вийти з хати і покликати на допомогу, проте її рука замком зчепилась на моєму зап’ясті та так, що я не могла звільнити руку.

У димарі печі моторошно загуло, я почула надривне виття. І тоді бабуся розплющила очі. Обличчя її залишалося нерухомим і я чула тільки голос, чи не голос, я зрозуміла одне — я мушу щось взяти. Очі бабусі дивилися з благанням: «Візьми!»

Я не знала що робити, як поводитися, але мені було так шкода бабусю, і я сказала: «Так, бабусю, я все візьму, тільки не йди». І все.

Губи бабусі здригнулися, і як мені здалося, це була усмішка, а потім стих шум у димарі. Бабуся полинула на небо на моїх руках, я не знаю, що тоді сталося.

Як розповідала сусідка, вона тоді побачила мене, я сиділа на краю залізного ліжка, та бабусю з усмішкою на застиглих губах.

Я багато чого тоді не знала. Виявилося, що бабуся хотіла відійти ще тиждень тому, але щось їй не вдавалося ніяк, а коли приїхала я, бабуся нарешті змогла полинути на небеса. Я дуже плакала, так було шкода бабусі.

З того часу минуло багато часу, я все виразно пояснити не зможу, але якщо я на когось починаю злитися, з ним обов’язково починають відбуватися погані події.

А моя найкраща подруга каже, що коли я починаю засмучуватися, у мене зіниці очей з блакитних, природних, стають карими, майже чорними.

Останнім часом зі мною щось дивне відбувається, іноді втрачаю пам’ять. Я близьким людям приношу неприємності. Мене дуже тягне в ту бабусину хату, яка стоїть пусткою на узліссі. Що зі мною? Допоможіть порадою.

Джерело