Минуло два місяці після весілля сина. Молодята мене в гості не кличуть, але мені то що, я ж ключі від квартири сина маю, оскільки ми Віктору з батьком докладалися і кругленькою сумою свого часу. Ось я вирішила без попередження до них в гості навідатися.

Ну якби 5 хвилин пізніше прийшла, то б їх дома не застала. Те, що невістка була вражена, що в мене є запасний ключ, я опущу, бо це інша історія. Здивувало мене інше.

Сьогодні субота, всі нормальні люди прибирають в хаті, чи квартирі, готують щось на неділю, але мій син з невісткою кажуть, що сучасні люди так не живуть.

Ось я і зустріла їх на порозі, коли вони пакували в сумку все для басейну.

– Як, в хаті бардак, а ви зібралися на відпочинок?, – не стрималася я.

Невістка Аліна спершу навіть не знала, що сказати. Вона зиркнула на Віктора, мовляв, розбирайся сам. Але син, на диво, теж не поспішав щось пояснювати. Стояв, потираючи потилицю, ніби не розумів, у чому проблема.

– Мамо, ми ж домовлялися, що ви без попередження не приходитимете, – нарешті озвався Віктор.

– А я не домовлялася! – відрізала я.

– Я що, чужа людина? Ми з батьком гроші у вашу квартиру вклали, хіба я не маю права зайти?

– Ну… – Віктор явно не знаходив слів.

– Мати ключі – це одне, а от приходити без дзвінка…

Аліна підняла брови.

– Так ти знав, що в твоєї мами є ключ? – звернулася невістка до мого сина.

– Ну… мама сказала, що треба на випадок чогось термінового…

– Ось бачиш! – підхопила я.

– Якби щось сталося, хто б допоміг?

Аліна глибоко вдихнула.

– Давайте так, – спокійно, але холодно сказала вона.

– Ми вам дуже вдячні за допомогу з квартирою, правда. Але це – наш дім. Якщо ви хочете в гості, просто попереджайте.

– Гості?! – не втрималася я. – Я, виходить, гість?

– Ну, звісно! – Аліна вже не намагалася приховати роздратування.

– Ми ж не живемо всі разом.

Я хотіла щось сказати, але раптом згадала, чому взагалі прийшла. Озирнулася довкола – вітальня, наче після бурі. На кухні раковина повна брудного посуду, підлога в крихтах, якісь розкидані речі…

– Я от що не розумію, – спробувала стримати емоції, – у хаті бардак, а ви зібралися на відпочинок?

Аліна знову глянула на Віктора.

– Та поясни ти, бо вона не заспокоїться!

Син зітхнув.

– Мамо, ми так живемо. Порядок – не найголовніше. Ми прибираємо, коли маємо настрій або коли приходять гості.

– Ага, значить, я не гість, бо для мене навіть не прибрали! – обурилася я.

Аліна знову заперечно похитала головою.

– Ми просто не робимо з цього трагедії.

Я глянула на неї й на сина – обоє в спортивних костюмах, уже готові вирушати.

– От скажи мені, Аліно, ти жінка, господиня! Що це за життя таке – розгардіяш удома, а сама в басейн?

Вона лише всміхнулася.

– Це нормальне життя, пані Галино. Я не слуга дому, я живу для себе.

Від цих слів мене аж пересмикнуло.

– А хто ж має прибирати? Хто має готувати?

– Ми разом це робимо, коли є потреба, – спокійно пояснив Віктор.

– Та яка ще потреба? От просто зараз є потреба! – я махнула рукою в бік кухні. – Чи ви думаєте, що після басейну це само прибереться?

Аліна знизала плечима.

– Ні, але це не горить.

Я не вірила своїм вухам.

– Виходить, ти не вариш чоловікові їсти, не дбаєш про чистоту в домі?

– А чому це маю робити лише я? – спокійно відповіла невістка.

– Бо ти – дружина!

– А він – чоловік.

Я глянула на Віктора.

– Тобі нормально таке чути?

– Мамо, ми так живемо, – знизав плечима син.

– Та це ж якась дикість!

– Для вас – можливо, а для нас – ні, – усміхнулася Аліна. – І, до речі, ми йдемо, бо в нас бронь на сеанс.

Я мовчала. Дивилася, як вони вдягаються, беруть сумку й рушають до дверей.

– Не знаю, що ви собі надумали… – пробурмотіла їм услід.

Аліна зупинилася й озирнулася.

– Пані Галино, ви – чудова мама. Але я – не ви. І наша сім’я – не ваша. Ми будемо жити так, як нам зручно.

Двері зачинилися.

Я залишилася стояти посеред тієї ж самої захаращеної квартири.

Думала. Чи вони дійсно не праві? Чи, можливо, я не розумію нового покоління?

А ви що скажете – це нормальний підхід до життя чи все ж таки хибний?

Джерело