— А вчора вона дзвонить і каже, та ще з такою образою, з претензіями, що вона знову на балконі ледь не впала, коли їй знадобилося взяти якусь банку на полиці, уявляєш? – скаржиться Маргарита, – Ну навіщо молоко з пляшки переливати в банку? Пластик, шкідливо, бачте. Мало не впала, та вона сама в цьому й винна. Навіщо було лізти, і на греця збирати на балконі звалище.

Маргариті 42 роки, вони з чоловіком виховують двох синів, старшому 14 років, молодшому 9. Мама чоловіка, а саме про неї йдеться, живе окремо. За мірками столичного мегаполісу майже поруч, лише півгодини на метро. Звати жінку Іриною Леонідівною, вона давно на пенсії, їй 69 років.

— І головне, – каже Маргарита, – ми тільки минулої весни вивезли всі поклади з балкона свекрухи. Куди? На смітник, куди ж іще це добро, а вона за неповний рік ще накопичила.

— Знаєш, – застерігає приятелька, – у літніх людей так розлад психіки починається: тягнуть зі смітників усе в дім. Вам би маму перевірити чи що…

— Не наш випадок, – каже Маргарита, – свекруха кросворди розгадує, причому без окулярів. А тягне вона не зі смітника, вона просто про всяк випадок нічого більш-менш цінного не викидає. Коробки з-під взуття, банки, касети і контейнери з-під яєць, пластикові пляшки від води.

Словом, усе. Гаразд, коли пенсіонери збирають усе це для городу і дачі, але в нашої Ірини Леонідівни дачі немає і не було ніколи.

6 років тому свекруха Маргарити звернулася до сина з невісткою з проханням: допомогти їй засклити балкон. Балкон невеликий, але все ж таки. Чоловік розсудив, що можна буде обладнати балкончик електричною теплою підлогою, гроші в них були, тож мрію свекрухи було здійснено.

— Ой, як добре, – раділа мама чоловіка, – буду чай пити, квіти сюди винесу, столик поставлю, буде зимовий садок.

— Столик вона винесла, – усміхається Маргарита, – навіть квіти винесла, але незабаром занесла назад у вітальню. Чай? Чай там пити ніде, все завалено і заставлено. Новий пуховик купили і нові чоботи? Старий іде на балкон. Нову каструлю придбала? Стару туди ж. А потім крики, допоможіть винести все, наступити вже нікуди.

— Може важко їй сміття виносити? По дрібниці відро винести може, а решту ніяк?

— Ага, ніяк. Скандинавською ходьбою займатися “як”, а винести коробку з-під взуття ніяк! – обурюється Маргарита, – Пояснювали, говорили, без змін. Мовляв, мамо, все одно все це в бік контейнерів піде, навіщо це на балконі зберігати? Відповідь: “А раптом знадобиться?”

Водночас удома в Ірини Леонідівни ідеальна чистота, на кухні все сяє, у шафі під лінійку розкладені рушники, простирадла, на іншій полиці за кольорами лежать джемпери. У шафах у передпокої – ідеальний порядок.

А на балконі, на який витрачено великі гроші (електрику та іншу комуналку Ірині Леонідівні, як і тещі, оплачує чоловік Маргарити), яким неможливо користуватися, – звалище, що тиждень за тижнем стає дедалі більшим.

— І навіщо це було Вам потрібно? – обурюється Маргарита, коли вони з чоловіком кілька разів наводили на балконі свекрухи генеральний лад, – Усе одно все йде на смітник, тільки на це доводиться витрачати цілий день. Адже треба не просто тут усе винести й вимести, треба ще відмити все, що рік не милося. Вікна, жалюзі, полиці й столик.

Свекруха потискає плечима, пару тижнів у неї на балконі чистота і порядок, а потім знову все накопичується. Маргарита з чоловіком називають це місце у квартирі мами “мусоросховищем” і дружно шкодують про скління балкону. Не про гроші, витрачені на нього, а про сам факт. Поки балкон був відкритий, мама ж не збирала мотлох.

— От скажи, навіщо свекрусі на балконі старий велосипед наших хлопчаків? – запитує Маргарита, – Двоє хлопців відкаталися, виросли з нього. Влітку, вже під осінь купили молодшому новий, наворочений. Приурочили покупку до його іменин, свекруха була присутня і почула, як я чоловікові говорила, що треба старий поставити біля контейнерів, кому треба, той візьме. Приходимо з роботи наступного дня – немає велосипеда.

Маргарита тоді подумала, що непотрібний інвентар відніс до контейнерного майданчика чоловік. Чоловік подумав, що дружина чи хтось із синів реалізували сказане напередодні. А потім, коли до свекрухи приїхали через місяць, то побачили, що старий велосипед прикрашає гору зібраного на балконі мотлоху.

— Навіщо?

— Бо гарна річ! Просто взяти й на смітник віднести, удумали. Продати можна.

— Мамо, – запитав син, – тобі грошей не вистачає?

— І мовчить, бо вистачає, допомагаємо, – хитає головою Маргарита, – бо ж не буде вона ні займатися продажем, ні використовувати цей мотлох, знає, що й ми не станемо. Не полінувалася ж, з’їздила до нас, поки ми на роботі були, забрала велосипед, на метро до себе забрала і затягнула на 4-й поверх. Це в будинку без ліфта, а ти кажеш, винести сміття їй важко!

— Може вона таким чином увагу вашу привертає?

— А їй не вистачає? Ми всією сім’єю на чай із пирогами приїжджаємо раз на місяць стабільно. Вона до нас – кожні 2 тижні. При цьому, ще й кожен із нас по кілька разів їй телефонує на тиждень, усі, включно з онуками. Але ні, треба влаштувати геморой, ризикнути отримати травму, зібрати купу мотлоху і висловити претензії з цього приводу.

І що з нею робити? Як відучити?

КІНЕЦЬ.