– Галю, ти знову одягнула малюка не по сезону? Ти що, так вирішила самостійно встановити нові стандарти догляду?

– Мамо, може, я й вирішила. Бо скільки б я не старалася, усе одно чую лише докори.

Саме такими словами почався мій сьогоднішній ранок. Мамі вистачило п’яти хвилин, щойно вона переступила поріг, щоб підкинути мені чергову порцію критики.

Мене звати Галина, я молода мама, яка ледве повернулася з пологового будинку, але замість розуміння та турботи дістає сувору лекцію ледь не щодня. І це триває відтоді, як я народила сина.

Ви могли б подумати, що моя мама мала б радіти онуку, підтримувати мене та давати поради, не переконуючи мене почуватися абсолютно невмілою.

Проте виходить усе навпаки: щодня – нові претензії, нові випади, і жодного доброго слова на мою адресу. Схоже, вона зовсім не довіряє, що я сама вмію бути матір’ю. І найболючіше те, що, попри всі мої зусилля, мама навіть не намагається приховати свого невдоволення.

Пам’ятаю той день, коли я ще лежала в палаті з сином на руках і з якою надією чекала, що мама прийде й скаже: “Галю, ти молодець, вітаю, що все пройшло добре.”

Я хотіла, аби вона торкнулася моєї руки і сказала, що пишається мною. Мене підтримали і чоловік, і медсестри, навіть сусідка по палаті говорила, що я гарно справляюся. Але мама… Вона мовби спеціально шукала, до чого причепитися. “Чому в дитини такий капелюшок?”, “А чому ти знову береш його на руки саме зараз?”, “Ти вирішила, що краще за мене знаєш?” – усе з однією й тією ж нотою осуду.

Я повернулася додому, думаючи: “Може, то в лікарні їй було незручно чи вона хвилювалася за мене, тому така напруга?” Проте, на жаль, ситуація тільки погіршилася.

Щоранку мама могла завітати з коротким візитом (це я так думала, що коротким), аби перевірити, чи все в мене за планом – за її планом, звісно. Усі її поради лилися без зупину, а я відчувала, наче щоразу вступаю на мінне поле і не знаю, коли почую наступний вибух критики.

Мій чоловік, Матвій, бачив, у якому я стані. Він людина спокійна, завжди намагається знайти компроміс. Одного вечора, коли я вже ледве стримувала сльози, ми сиділи на кухні, і я нарешті зізналася йому, що так далі тривати не може.

– Матвію, я не витримую… Мама постійно тисне, критикує, дорікає. А я ж тільки-но стала мамою вперше, мені треба час, аби вчитися.

– Галинко, ти чудова мама. І я бачу, як ти стараєшся. Можливо, твоя мама просто звикла до своїх методів і не розуміє, що часи змінилися?

– Так, але неприємно, що людина, від якої я чекала найбільшого тепла, виливає на мене весь свій негатив.

– Спробуй з нею спокійно поговорити. Поясни, що ти відчуваєш. Може, вона навіть не здогадується, як тобі.

Я зітхнула. Як пояснити мамі, що її постійна критика не надихає, а руйнує мою впевненість? Можливо, вона думає, що так виявляє турботу. Проте для мене це стає випробуванням: я починаю сумніватися в кожному своєму рішенні, а це найгірше, що може відчути новоспечена мама.

Наступного дня усе пішло за звичним сценарієм. Мій малий заснув після годування, я намагалася по-швидкому впорядкувати кухню. І от заходить мама. Її погляд одразу спинився на немовляті в колисці.

– Чому він у такій тонкій ковдрі? На дворі не жарко, а ти що, вирішила економити на теплі?

– Мамо, я перевіряла, у нього теплі ручки, йому комфортно. У квартирі справді не холодно.

– Ти завжди такою легковажною була, відтоді, як у школі ходила без шарфа, – вона сказала це, наче мала залізний доказ, що я не вмію дбати ні про себе, ні про сина.

Мовчки зціпивши губи (адже слово “замовчати” я використати не можу – але й мовчати мені було важко), я зрозуміла, що вкотре не хочу починати з нею суперечку. Та мама не зупинялася.

– Цей одяг неправильний, догляд неправильний… Мабуть, ти й гуляти ходиш не в той час, коли слід.

– Мамо, – відповіла я якнайспокійніше, – коли була я маленькою, ти все робила по-своєму і не питала нічиєї згоди. А я хочу сама обирати, як доглядати власну дитину.

– Власну дитину? Хто тебе навчив, що правильно? Певно, інтернет! Отак зараз і виховується молодь…

У глибині душі я відчула, що знову ображена. Мене ніхто навіть не намагається зрозуміти. Мама розмовляє зі мною, немов із двієчницею, котра не здатна скласти іспит з материнства.

Того ж дня увечері я знову поговорила з Матвієм. Він обійняв мене й сказав:

– Ти не можеш усе життя дозволяти їй так поводитись із тобою. Спробуй ще раз пояснити, що тобі боляче. Бо так виглядає, ніби вона живе в своїй реальності, де тільки її методи варті уваги.

– Знаю… Просто щоразу, коли починаю розмову, я наштовхуюся на глухий кут. Мама немов не чує.

Та все ж я наважилася. Наступного ранку, щойно мама прийшла, я запросила її випити кави й заговорила першою:

– Мамо, чи можемо поговорити відверто? Бо я більше не хочу цих постійних сварок.

– Говори, доню, я ж тобі зло не бажаю, – сказала вона, роблячи вигляд, що дійсно хоче почути мене.

– Коли ти безперестанку виправляєш мене перед дитиною, мені боляче. Я відчуваю, що ти не довіряєш моїм рішенням. А мені дуже потрібна підтримка, особливо зараз.

– Я тільки хочу, щоб ти все робила правильно, – знизала вона плечима.

– Це зрозуміло. Але твої слова настільки категоричні, що я почуваюся наче найгірша мати у світі.

Вона відвела погляд, щось невпевнено буркнула про власний досвід. Я сподівалася, що ось-ось почую: “Вибач, можливо, я перегинаю палицю.” Натомість вона піднялася, сказала: “Маю бігти, іншим разом докінчимо,” – і швидко пішла. Я сиділа перед кавою й думала, чи хоч колись ця розмова принесе результат.

Кілька днів по тому я випадково стала свідком телефонної розмови мами з моєю тіткою. Я не підслуховувала навмисне, та слово за словом почула, як мама обговорює мене: – Галинка дійсно поводиться дивно. Не слухає мене, робить усе навпаки. Часом мені здається, що вона не цінує мої поради.

Я застигла з кухлем чаю, відчуваючи, як мій терпкий відчай змішується з розчаруванням. Мама далі казала: “І що те покоління розуміє? Вони ж вірять лише соцмережам”.

Усередині мене все кипіло, але я вирішила не вибігати з емоційними звинуваченнями. Почекала, доки вона покладе слухавку, і тоді вийшла до вітальні.

– Мамо, я все чула. Невже ти справді вважаєш, що я не ціную твої поради?

Вона зніяковіла.

– Та ні, просто… я говорила з тіткою, хотіла поради, як із тобою ладнати.

– Ладнати? Тоді, може, було б краще поговорити про це безпосередньо зі мною?, – я намагалася бути спокійною, хоча образа розривала мене зсередини.

– Прости, я й сама не знаю, чому в нас виникають такі конфлікти, – вона виглядала трохи збентеженою.

Я сіла навпроти неї й тихо промовила:

– Мамо, коли я народила сина, я дуже хотіла, щоб ми зблизилися. Але все, що я чую, – це критика й докори. Ти можеш пояснити, чому так відбувається? Я насправді хочу тебе розуміти.

Вона задумалася на кілька секунд.

– Можливо, я надто сувора, бо сама виросла в таких умовах. Моя мама й мені не давала свободи, ніколи не хвалила зайвий раз. Із часом це стало звичним стилем спілкування. Я думала, що так краще для тебе…

Від цих слів у мене защеміло серце. Я глянула на неї й побачила, що в її очах з’явилася втома. Здавалося, що вона теж відчуває власні внутрішні конфлікти, можливо, її теж колись обмежували, а вона несвідомо повторює стару модель. Та хіба це повинно служити виправданням для того, щоб нівечити мою впевненість?

– Мамо, мені справді шкода, що в тебе був важкий досвід. Але я хочу це змінити. Не хочу, щоб мій син виростав у напрузі, чуючи постійні закиди. Я хочу іншого стилю виховання, і мені потрібна твоя підтримка, а не звинувачення, – сказала я, тримаючи її руку.

– Я знаю, – прошепотіла вона. – Спробую стримуватися. Ти ж пам’ятаєш, як я завжди прагнула дати тобі все найкраще?

– Пам’ятаю, але, на жаль, це все найкраще виглядає лише як тиск. Прошу тебе, дай мені побути мамою для власної дитини, дай мені навчитися. А якщо я помилюся – допоможи, але без критики. Поясни, підтримай, будь ласка.

Ми обоє замовкли. Здавалося, наша розмова зачепила за болючу струну. Я відчувала, що мама потребує часу, щоб переварити почуте. Я теж потребувала. Вирішила, що не буду надто наполягати – зміни не приходять за один день.

Минув тиждень. Мама стала заходити рідше, й, мабуть, це було на краще. Я нарешті відчула, що вмію самостійно вирішувати, як одягати сина й коли виходити з ним на прогулянку. Мої нерви трохи заспокоїлися, і я змогла просто насолоджуватися моментами материнства. Матвій теж відзначив, що я ніби розквітла.

Одного разу я вирішила сама подзвонити мамі й запросити її на спільну прогулянку з онуком. Вона погодилася. Ми вийшли в парк. На диво, перші пів години вона майже мовчала, споглядала, як я займаюся сином, як ми милуємося голубами, які сідають біля нас. Потім вона раптом сказала:

– Знаєш, Галю, ти добре даєш раду. Я думала, що тобі буде важко без моїх порад, а ти зовсім непогано справляєшся.

Я здивовано подивилася на неї.

– Дякую, мамо. Насправді це важливо для мене – почути, що я не така вже й безпорадна, – я ледь усміхнулася.

– Я завжди хотіла як краще, просто… звикла, що має бути по-моєму. Пробач, якщо надто часто тисну. Але мені важко відмовитися від бажання все контролювати, – вона вимовила це, дивлячись у сторону, мовби боялася зустрітися зі мною поглядом.

У той момент я зрозуміла, що моя мама – це людина з власними внутрішніми страхами, які їй нелегко подолати. Та якщо ми обоє спробуємо зблизитися, це можливо. Звісно, не виключено, що будуть збої й сварки, але ми крок за кроком будемо вчитися говорити одне з одним відкрито, без натяків і випадів.

Тепер я бачу, що материнство не лише про догляд за дитиною – це також про пошук нового порозуміння зі своєю власною мамою. Особливо, коли ти найменше очікуєш, що конфлікти можуть стати такими гострими й болючими. Виростаєш із думкою, що мама завжди підтримає, а стикаєшся з реальністю, де її критика може звести з розуму. Водночас це підсвічує глибокі рани, яких я навіть не підозрювала.

Чи все вирішено? Навряд. Я все ще боюся, що в якийсь момент вона знову скаже: “Ну, от, іграшку ти купила абияку” або “Чому ти годуєш його саме так, а не інакше?” Але тепер я розумію, що треба відстоювати свої кордони та пояснювати, чому мені важливо робити по-своєму. І водночас пам’ятати, що мама насправді любить мене – просто іноді їй складно показати це іншим способом, ніж суворі поради чи оцінки.

Усе це наштовхує на думку: скільки таких молодих мам бояться перечити своїм батькам і почуваються винними, коли чують сотні зауважень про виховання? А скільки з них, навпаки, починають віддалятися від родини, щоб зберегти власну психіку, і тим самим втрачають підтримку, якої могли б потребувати?

Зараз я роблю крок назустріч. І мама теж. Можливо, ми навчимося бути більше подругами, ніж “учителькою” й “ученицею.” У будь-якому разі, я більше не хочу замовчувати, коли мені боляче чи коли я не згодна. Розумію, що без розмов нічого не вирішується, хоч як би ми не боялися відкритих конфліктів.

Насамкінець я звертаюся до вас, дорогі читачі: а як ви вважаєте, чи можна знайти спільну мову з батьками, коли їхній досвід і стиль спілкування кардинально відрізняються від наших уявлень про любов і підтримку? Ви коли-небудь стикалися з подібною ситуацією? Поділіться своїми думками чи історіями, адже можливо, нам усім іноді треба відчути, що ми не самі в цій боротьбі за взаєморозуміння.

Джерело