Ольга, моя рідна сестра, в тій Італії вже й на пенсію пішла. Я ж думала, вона повернеться в село і хоч трішки нам з чоловіком допоможе. Я ж старша і свого часу Олі допомагала, можна сказати, що я замінила їй маму і тата, бо ті багато працювали на фермі, хоча й жили ми дуже бідно.

Ось тому мені тепер й образливо, бо Оля перекреслила тою Італією минуле. Моя сестра так і не створила сім’ю. Все життя одна, а тепер ще й такі грошиска має, бо італійська пенсія це вам не українська.

Так, вона допомогла з пам’ятниками тату і мамі, і на дах дала грошей нам, бо я залишилася жити в батьківській хаті. Але я вважаю, що цього мало. Ну куди вона свої гроші діває? В неї там своє житло і хороші гроші.

Я чекала Ольгу з Італії, як весни. Думала, приїде, поживемо по-людськи, згадаємо молодість, вона мені допоможе з господарством, та й узагалі буде родинний затишок. А що ж вийшло?

– Ну, нарешті ти! – я розкрила руки, коли Ольга вийшла з таксі.

– Як же довго тебе не було!

Вона усміхнулася, але обійняла мене якось сухо, відсторонено.

– Ти що, Олю? – питаю.

– Не рада повернутися?

– Та рада, але, чесно кажучи, важко звикати назад, – вона зітхнула.

Я й не знала, що сказати. Заходить у хату, окидає поглядом, та так, ніби в музеї.

– Ой, Маріє, – каже, – усе тут таке мале, якесь незручне. У мене в Італії зовсім інші умови.

Мені аж серце стиснулося. То виходить, наша хата їй тепер не хата?

– Ну, то що, – намагаюся перевести розмову, – може, тепер залишишся? Тут тобі й сестра, і земля рідна.

– Маріє, – вона глянула на мене серйозно, – я ж тобі писала, що приїхала тільки на місяць.

– На місяць?! – я мало не впустила чашку. – То ти знову їдеш?

– Так, – байдуже відповіла вона. – Я вже не уявляю життя тут.

Отакої! Виходить, вона навіть не розглядала варіант, щоб повернутися додому? А як же я? Як же наші батьківські спогади?

– Ну а хоч допомогти могла б, – не втрималася я.

– Ти ж знаєш, що нам із чоловіком важко.

Ольга зітхнула, дістала з сумочки конверт і поклала його на стіл.

– Ось тобі.

Я відкрила, глянула – гроші. Ніби й немало, але не те. Я хотіла не грошей, а сестринського плеча.

– І що я з ними маю робити?

– Як що? Купи щось собі, зроби ремонт, що хочеш.

– Та не в грошах справа, Олю! Ти б хоч побула трохи, допомогла…

– Маріє, я ж не молодію. Думаєш, мені легко було все життя працювати на чужині? Я хочу пожити для себе.

Це мене вразило до глибини душі. То виходить, ми для неї вже не найважливіші?

Ввечері сиділа я на ганку, дивилася на захід сонця й думала: чи справді я маю право вимагати від Ольги більшого? Чи це я просто не можу прийняти, що сестра вибрала інше життя?

Що скажете ви?

Джерело