– Твій знову де вештається? Вже третій день, як на обід не з’являється, – посміхнулася сусідка Клавдія, спираючись ліктем на штахетник і примружившись на мій двір.

– У справах він, – обізвалась я, не відволікаючись від миски, в якій шалено вимішувала тісто.

Руки були в борошні майже до плечей, пальці місили пластичне тісто, перетворюючи його на рівну, пружну кулю.

Пекти хліб – справа звична. Я, хоч і пекар у селі, але сьогодні вирішила спекти хліб вдома. Голова гуділа від тугого пучка, але звичний біль уже давно став такою ж частиною мене, як запах свіжої випічки, що ввібралася в шкіру та одяг.

Травневий вітер увірвався до кухні через відкрите вікно, доносячи аромат трав, тріск мотора з далекого поля, та приглушений чоловічий сміх. Там десь і Мишко має бути. По ідеї.

– Мамо, я побіг! – Савелій цмокнув мене в щоку, підхопив рюкзак і зник, залишивши лише скрип підлоги.

Дивлячись йому вслід, серце мимоволі стислося – копія батька. Те ж скуйовджене волосся, той самий погляд, ямочка на щоці.

Він – єдине, що ще тримає мене в цьому будинку. Будинок, у якому останні місяці віє холодом та тривогою.

Вхідні двері відчинилися без попередження. На порозі з’явилася Ганна Іванівна – свекруха, гроза усієї округи.

Цокаючи підборами по дощатій підлозі, вона оглянула кухню поглядом, який, здавалося, міг пропалити наскрізь.

– Варваро, – процідила вона, розтягуючи «р», ніби смакуючи. – Ти б хоч у дзеркало глянула. Як опудало городнє.

Я промовчала. З першого дня, як Мишко привіз мене в це село, вона вирішила – не пара я йому. Не сільська, руки не ті, говір чужий. І за сім років її думка не змінилася.

– Все тісто місиш своє, – сіла вона на лаву, не знявши хустки. – А сенс? Мишко твій, вечерю охололу їсть.

Стиснула зуби. «Мишко твій» – лише якщо йдеться про проблеми. А так – синку мій, мій Михайло.

– У нього багато роботи, – відповіла я, повернувшись до раковини. – Сезон, техніка ламається.

– Звичайно, справ повно, особливо нічних, – у її голосі залунало щось їдке.

Я завмерла, краплі води на руках охолонули, як і я сама. Повернулася повільно:
– Що ви маєте на увазі?

Свекруха випросталася, обличчя її розтяглося в задоволеній усмішці.

– Чоловік твій у доярки ночував, у Ганни! – відрізала вона, не зводячи з мене погляду. – Вранці вийшов від неї в штанах її батька, сам не свій, подвір’ям, як щеня тинявся. Сама бачила.

Скалка випала з моїх рук, з гуркотом ударилася об підлогу. Горло пересохло.
– Ви брешете… – прошепотіла я, хоч голос здригнувся.

Ганна Іванівна знизала плечима:
– А навіщо мені брехати? Все село вже шепочеться. Одна ти, сліпа, не помічаєш.

Борошно розсипалося хмарою біля ніг. У голові крутилася тільки одна думка – Ганна. Сміх у неї, як дзвінок, очі завжди примружені.

Жодне свято не минає, щоб вона когось із чужих чоловіків не обійняла, «випадково» не пригорнулася.

Адже мати Михайла сама її мало не в будинок приводила, хвалила: мовляв, ось господиня, не те що ти, хліб печеш – а сенс!

– Не вірю я, – твердіше сказала я, але холод уже вповзав у груди.

Сцени останнього місяця промайнули перед очима: Мишко, що приходить під ранок, із запахом не солярки, а чогось нудотного, чужого. Його мовчання, відстороненість, нові звички… Начебто він намагався переконати себе в чомусь.

Ганна Іванівна спостерігала з переможною усмішкою:

– Не віриш, не треба. Все й так ясно. У Ганни твій справжній притулок знайшов. А ти… хлібом своїм і живи, – вона встала, обтрушуючи крихти. – Справжньому мужику потрібна справжня баба.

Двері за нею грюкнули, і тільки тоді я опустилася на коліна, збираючи розсипане борошно тремтячими руками.

Цілий день – як у тумані. Місила, розтоплювала піч, усміхалася покупцям. Все, як завжди, тільки всередині порожньо.

Савелій повернувся рум’яний, із розбитим коліном, весело розповідав, як забив переможний гол. Я гладила його волосся, кивала, наче все гаразд.

– А тато де? – спитав він.

– Працює. Незабаром буде.

Вночі село поринало в тишу. Я сиділа біля вікна, дивлячись, як гаснуть вікна сусідів. Світло у Зойки все ще горіло, у Ганни теж, напевно. Може, й Мишко там.

Скрипнула хвіртка. Я не ворухнулася. Нехай думає, що сплю. Нехай виправдовується.

Він увійшов навшпиньки, від нього пахло тютюном, потом … і духами. Тими самими.

– Варя? Ти чого не спиш?

– Де ти був учора? – Мій голос не тремтів, але був чужим.

Він відвів погляд, повільно зняв чоботи, почухав шию:
– У Вітьки, мотор перебирали …

– Ти брешеш, – сказала я тихо.

Він застиг:
– Чому ти так вирішила?

– Бо вранці тебе бачили у Ганни. У штанах її тата.

Мишко різко обернувся. Його обличчя спотворилося від суміші емоцій: від здивування та гніву, до безмовного сорому та німої капітуляції.

Він не став відпиратися. Просто опустив погляд, не знаходячи сил навіть для виправдань. Усередині мене щось обірвалося.

Я чекала будь-чого – гнівної відповіді, незграбних пояснень, спроб заперечення. Але не тиші, в якій він мовчки визнав усе.

– Скільки? – кулаки стиснулися самі по собі до болю.

– Варя… – він зробив крок ближче, голос став тихіше. – Давай не зараз, Сава спить.

– Скільки часу ти мені брешеш? – я залишилася на місці, не рушивши ні на крок.

Він важко зітхнув і провів рукою по волоссю:

– Кілька місяців. Може, трохи більше.

Кілька місяців. Десятки днів і ночей, коли він повертався пізно, розповідав казки про справи, трактори, сусідів… А я вірила. А, може, вдавала, що вірю, бо інакше не могла.

– Мама знала? – питання, відповідь на яке вже чулося у мене всередині.

– Вона… вважає, що тобі тут не місце. Що ти не наша, не сільська. Що Ганна більше підходить.

– Бо я не доярка? Тому що не можу огірки вирощувати й не мотаю косинку навхрест? – я їдко посміхнулася.

– Не в цьому річ… – він відступив на крок. – Просто з нею… все простіше. Без твоїх цих розкладів, правил, без муки на кухні.

Мій сміх здавався різким, майже хрипким:

– Простіше? У тебе син, сім’я, і ​​ти називаєш це – “простіше”?!

– Не кричи! – він схопив мене за плечі, різко, наче я була не людина, а мішок борошна. – Ти не вказуватимеш мені, ясно? Я сам вирішую де і з ким!

– Відпусти, – я вирвалася, тремтіння пробігло по тілу. – І не торкайся до мене. Не смій приходити сюди з чужим запахом на собі, та розповідати про свої «чоловічі рішення».

Ми стояли навпроти, важко дихаючи. Я читала в його очах розгубленість та розуміння, що все зруйновано. Він знав, що зрадив. І продовжував жити так, наче це було нормою.

– Мамо? – голос Савелія розрізав напружену тишу. Він стояв у дверях, сонний і розгублений, дивлячись то на мене, то на батька.

– Все гаразд, синку, – я поспішила до нього, обійняла, притиснула. – Тато просто втомився, ми вже все з’ясували. Ходімо, час спати.

– Варя… – Мишко зробив крок, але я махнула рукою – не зараз.

Уклавши Саву і дочекавшись, поки він засне, я повернулася. Мишко сидів, згорбившись, на кухні. Я не говорила жодного слова – просто зібрала в сумку найнеобхідніше.

– Ми йдемо до Тані, – тільки й сказала я, застібаючи блискавку. – Потім вирішу, що робити далі.

– Не йди, – голос у нього охрип, очі почервоніли. – Я поясню. Будь ласка.

– Пояснення були б доречні два місяці тому, Мишко. Тепер пізно.

Тиждень у Тані минув, як у якомусь серпанку. Робота та посмішки були лише маскою. Я вставала на світанку, пекла хліб, зустрічала Саву, говорила з сусідами. А всередині – пусто.

Ганна Іванівна приходила двічі. Вперше – кричала, звинувачувала, принижувала. Вдруге – зобразила турботу. Таня, не церемонячись, виставила її за хвіртку.

– Сама впхнула її Мишкові, а тепер репетує, – пирхнула вона.

– Хай тепер із Ганною й вариться.

Сава став мовчазнішим. Якось увечері, коли я штопала чергові штани, він тихо спитав:

– Ми до тата більше не повернемося?

Голка завмерла в руці.

– Чому ти питаєш?

– Бабуся приходила до школи. Сказала, що ти пішла від нього.

Серце стиснулося. Як можна використовувати дитину?

– Слухай, рідний. Ми з татом зараз розв’язуємо дорослі питання. Це не через тебе.

– Через тітку Ганну? Коли бачив тата, він уранці від неї йшов.

Я лише кивнула. Він був ще маленький, але село все знало – діти навіть.

– Так, й через це частково. Але ми впораємося, я обіцяю.

Пройшла безсонна ніч. Я переверталася з боку на бік, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Будуєш, любиш, віриш … а потім одна ніч все стирає.

На десятий день Мишко прийшов. Не додому – в пекарню. Стояв біля дверей, доки я витирала столи, ніби не знав, як підійти.

– Привіт, – голос його був стомлений.

Я кивнула, не зводячи очей.

– Я все зіпсував, Варя. Але, правда, з Ганною все, закінчив. І з матір’ю поставив крапку. Якщо вона ще раз…

– Не треба, – я жестом зупинила його.

– Я не хочу чути про них. Це ваші кола пекла.

– Варя, – він став навколішки просто серед борошна та хлібних крихт.

– Вибач. Я був слабкий. Я не хочу вас втрачати.

Я дивилася на нього, і не відчувала нічого – ні агресії, ні болю. Лише втому.

– Досить слів. Доведи справою, якщо зможеш.

Він кивнув головою. І зник.

Два тижні – ні дзвінка, ні звістки. Я вже думала, що він здався. А потім – акуратно покладені дрова у Тані у дворі. Відремонтований паркан. Нові гойдалки біля школи.

Сава сяяв:

– Тато полагодив! Обіцяв рибалку у вихідні!

Я не заперечувала. Він батько. Нехай буде поряд.

Ганну я зустріла випадково у крамниці. Синець на щоці під товстим шаром пудри. Каблучка на пальці. Чутки, що виходить заміж за Генку. Того самого, що нещодавно з-за ґрат.

– Ганна Іванівна не вгадала, – прошепотіла продавчиня.

– Тепер одна сидить. І син не відвідує.

Місяць минув. Мишко працював без слів, без прохань. Він більше не чекав на прощення – просто жив, працював, дбав.

– Варя… – одного разу зупинив мене.

– Можна Саву на вечір заберу? Ми лазню з мужиками топимо, він проситься.

Я глянула на нього. Невпевненість, страх бути відкинутим.

– Привези до дев’ятої. І… можеш зайти на чай. Просто поговоримо.

Він усміхнувся. По справжньому, без фальшу.

– Обов’язково.

Я дивилася їм услід, вдихаючи свіже повітря. Я не вибачила, але дала шанс. І, можливо, ми почнемо спочатку – вже інакше, не за звичкою, а з усвідомленого вибору.

За кілька днів ми повернулися додому. Не як раніше, а як заново зібрана сім’я, котрій доведеться перевірити себе на міцність. А там, як Бог дасть…

Як вважаєте, вибачити, чи послати до дідька? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.