– У тебе було лише одне завдання, Віро! Одне! Чим ти взагалі думала?

– Я… я не винна, Олеже. Все вийшло випадково… Я й уявити не могла…

Віра стояла посеред вузької кухні, притискаючи до себе загорнутого в байкову ковдру Кирюшу. Із сусідньої кімнати долинало крехтіння Марини, яка ледве заснула.

Вона не зімкнула очей вже другу добу, лише іноді провалювалася у важку дрімоту між годуваннями. Скрипнули двері – різко, зненацька, і Віра здригнулася. Олег був на вахті два місяці, а тепер повернувся, навіть не зателефонувавши.

Він завмер у дверях, розглядаючи дружину з якимось незрозумілим виразом обличчя. У руці – потерта сумка, куртка розстебнута, на обличчі – невдоволена маска. Від нього пахло мастилом, та морозним повітрям.

– Там, у спальні… ще один, – Віра спробувала посміхнутися, але вийшло більш схоже на гримасу. – Марина тільки заснула. Хочеш глянути?

Сумка з гуркотом упала на підлогу. Олег зірвав шапку, кинув на стіл, зробив кілька кроків і завмер, наче уперся в невидиму стіну.

– Це що за цирк, Віро? Це якийсь жарт?

Вона хитнула головою, намагаючись зберегти спокій у голосі:

– Двійнята, Олеже. УЗД показало одного, але їх двоє… – Потрібно було ще раз його зробити на більшому терміні, але ж ми не змогли собі цього дозволити…

– Ти смієшся з мене? – обличчя його перекосилося, наче він відчув фізичний біль. – Я не підписувався на це!

– Я сама не знала… Але ж це діти, Олег, наші з тобою діти…

– Я розраховував на одного! – він з силою вдарив кулаком по столу. – Тільки одного! Ми й так важко тягнемо! Де ти збираєшся знайти сили та гроші на двох?!

Віра колихала сина, заспокоюючи і його, і себе. У спальні, як за сигналом, заплакала Марина – відчувала, мабуть, що напруга в хаті.

– Я впораюся, – прошепотіла Віра, не зводячи на чоловіка очей. – Мама допомагає. Тато зробив колиску. Сусідки заглядають.

Олег пройшов у спальню, Віра не бачила його виразу, але почула, як він різко видихнув, помітивши друге ліжечко. Коли повернувся на кухню, очі його були сухі й холодні.

– Влізла у борги? – Запитав він жорстко.

– Ні. Людмила віддала старі дитячі речі. Я дещо перешила. Пелюшки зробила з маминих простирадл.

Він опустився на стілець, уткнувшись обличчям у долоні. Його постать ніби згорбилася під тягарем важких думок.

– Я не зможу цього винести, – глухо сказав він.

– Два малюки – це не просто подвійне навантаження. Це вирок. Я й на одного насилу наважився… сподівався, виросте – полегшає. А тут…

Марина плакала все голосніше. Олег схопився, обличчя налилося фарбою:

– Та змовкни ж ти нарешті!

– Не смій кричати на мене!

– Віра щільніше притиснула Кирила до себе.

– Послухай уважно, – він схопив її за плечі, заглядаючи просто у вічі. – У нас є два виходи. Або ми одного віддаємо – родичам, у притулок, мені все одно куди. Або я йду. Назавжди. Я не збираюся гробити себе на нескінченну потребу, та безсонні ночі з трьома утриманцями.

Віра зблідла, ноги наче приросли до підлоги. Вона кілька разів моргнула, не вірячи своїм вухам.

– Ти… серйозно? Хочеш позбавитися одного з дітей?

– Я хочу жити, Віро, а не існувати, – холодно сказав він. – Вибирай.

Кирило голосно заплакав. Слідом за ним Марина. Віра перевела погляд із дверей до спальні, на сина у своїх руках. Усередині щось обірвалося і водночас стиснулося в грудку.

– Вибір зроблено, – сказала вона тихо.

Пройшовши повз чоловіка, вона відчинила вхідні двері:

– Тоді йди. Вони залишаться зі мною.

Олег пару секунд стояв, розглядаючи дружину: невиспану, змучену, з колами під очима, та у старому халаті. У його погляді ковзнуло здивування. Потім він мовчки підняв сумку, шапку і вийшов.

Віра тихо зачинила двері й, ніби в забутті, пішла до дочки, що плакала.

Два наступні тижні, наче стерлися з її пам’яті. Наче вона тонула – виринала, хапала ротом повітря і знову йшла під воду. Марина підхопила застуду, Кирило погано спав.

Тіло немовби припинило належати їй – руки самі робили все по колу: годували, сповивали, прали, розвішували. Все життя перетворилося на рутину, де не було дня та ночі.

– Ти взагалі щось їси? – спитала мати, якось з’явившись із каструлею.

Віра знизала плечима. Пам’ять підказувала, що Олег обіцяв переказати гроші, але так нічого й не прийшло.

Пам’ятала, як батько заходив із сокирою, та колов дрова, потім розводив вогонь у печі. Пам’ятала запах висушених на кухні пелюшок.

– На кого ти схожа? Шкіра та кістки, – похитала головою мати, ставлячи каструлю на плиту. – Як ти гадаєш, молоко в тебе залишиться, якщо ти сама нічого не їси?

Кирило спав у підвішеній люльці, Марина – у колисці біля вікна. Мати поклала руку на плече дочки:

– Наплакалася? Тепер вистачить. Живи.

– Я й не плакала, мамо. Коли ж тут плакати?

Але вона все ж таки заплакала. Того дня, коли Марина вперше посміхнулася їй.

– Мамо, дивись! Вона мені усміхається!

І тоді її прорвало. Мати обійняла її, гладячи по спині:

– Все буде добре. Головне – ми поруч.

Щойно діти трохи підросли, Віра знову взялася за машинку. Поїхала до райцентру, купила тканину, дістала заповітний шматок льону, який берегла на крайній випадок.

Сусідка принесла обрізки, що лишилися після шкільних штор. Діти спали біля її робочого столу на подушках, а швейна машинка торохтіла всю ніч, поки в хаті панувала тиша.

Якось у двері постукали. Вона подумала – мама. Але на порозі стояла Марія Іванівна, худа, як сушена тарань, листоноша.

– Чула, ти шиєш непогано.

Віра кивнула.

– Мені дочка на ювілей штори надіслала. Краса, але довгі. Укоротиш?

Через тиждень та ж листоноша прийшла з яблуками та сусідкою Стефою, яка принесла дублянку. Потім потягнувся потік замовлень від усього села.

Коли близнюкам виповнився рік, Віра подала заяву на аліменти. Олег прийшов до суду з новою пасією – високою, доглянутою, з білявим волоссям.

Він посивів, але виглядав зібраним. На Віру майже не дивився. Тільки при ухваленні рішення процідив:

– Навіщо залишила обох?

Віра не відповіла. Гроші він перераховував справно, але, за цей час так жодного разу і не з’явився. Вона й не чекала.

Життя крок за кроком входило в колію.

Якось пізно ввечері до будинку під’їхала машина Люди, місцевого фельдшера. Близнюки тільки заснули. Люда, скинувши чоботи, буркнула:

– Доріг немає зовсім. Приїхала дивом.

Віра налила чай.

– Що трапилося?

– Та шуба подерлася. А завтра до райцентру, мороз же. Допоможеш?

Віра кивнула, дістала голку.

– Кажуть, твій колишній у дорожню пригоду потрапив. Серйозно. Баба його постраждала – вся понівечена, а він живий-здоровий.

Віра на мить завмерла, але продовжила шити.

– Наче під мухою був. Посвідчення водія забрали, суд буде. Його дівка наче до нього не повернулася – з’їхала до матері.

– Все. Шуба готова, – сказала Віра, відклавши нитки.

Люда, закутуючись, раптом запитала:

– А якщо він повернеться? Пробачиш?

Віра мовчала, вимикаючи світло. А коли Люда поїхала, прошепотіла:

– Я давно вибачила. Тільки чекати на нього не збираюся.

Зазирнувши у спальню, Віра побачила, як діти сплять, уткнувшись один в одного. Кирило тримав Марину за щічку, наче охороняв. Вона посміхнулася і пішла до своєї машинки…

– Кирило, подай мій підручник! Тільки не цей, з хімії. Ти випадково не забрав мій?

На кухні сяяло яскраве, тепле світло березневого ранку, переливаючись відблисками на стінах. Марина сердито переривала рюкзак у пошуках потрібного зошита.

Тепер вона ходила з короткою стрижкою каре, як у їхньої вчительки з фізики. Сама себе обстригла місяць тому.

Кирило, доїдаючи бутерброд, стрімко метнувся до кімнати, й за кілька секунд повернувся з потертим підручником у руці.

– На. Я його взяв – завдання з кислот вирішував. Можеш сказати дякую – я і твоє  зробив.

Віра з усмішкою, та точністю професіонала різала тканину – перед нею лежав акуратно розкладений матеріал для нового замовлення.

Її майстерня за останні роки розширилася: тепер це було справжнє маленьке ательє у прибудові до будинку.

Рік тому вона навіть взяла помічницю – Настю із сусіднього села, тендітну дівчинку з відмінними навичками, та слабким здоров’ям.

Віра тепер мала навіть сторінку в соцмережах, куди стікалися замовлення з сусіднього містечка.

– Сьогодні батьківські збори, – Марина засунула підручник назад. – Ти прийдеш?

– Що, знову обговорюватимемо твої двійки? – пожартував Кирило, ухиляючись від легкого потиличника сестри.

– Сам ти двійка. Сьогодні говоритимуть про медалі та іспити.

Віра відклала ножиці:

– Звісно, ​​буду. Мені потрібно замовлення до п’ятої закінчити. А ви після школи що плануєте?

– У нас хорова репетиція, – одночасно відповіли близнюки, та засміялися.

Вони з дитинства любили говорити хором. Спочатку це дивувало, потім стало звичним. Між ними завжди був особливий зв’язок – якщо один занедужав, другий невдовзі теж починав хандрити.

Коли Марина понівечила руку, впавши з дерева, Кирило скаржився на біль у зап’ясті, хоч лікарі нічого не знаходили.

– Не забудьте шапки! – вигукнула Віра услід, коли діти вибігали за двері. Сонце світило по-весняному, але мороз був цілком зимовий.

Ірина Василівна, класний керівник випускного класу, була для школи людиною новою – переїхала з міста лише три роки тому.

Віра одразу помітила її уважний погляд, з якимось прихованим теплом. Наприкінці зборів вчителька раптом вимовила:

– І ще одне. Цього року наша школа вперше братиме участь в обласному конкурсі музичних колективів.

– І я хочу подякувати Марині та Кирилу – вони склали пісню про наше село. Саме з нею ми й поїдемо на конкурс.

Зал заплескав. Віра здивовано глянула на дітей. Про сюрприз із піснею вона нічого не знала.

Після зборів Ірина Василівна підійшла до Віри:

– Чи можете приділити хвилинку?

Вони пройшли до сусіднього кабінету. Вчителька зачинила за собою двері й заговорила:

– Я, за п’ятнадцять років викладання, рідко зустрічала таких дітей, як ваші. Вони дивовижні. Особливо вразила їхня щира доброта. Не на показ – справжня.

Віра ніяково усміхнулася:

– Дякую. Я просто намагалася, як могла.

– Я чула вашу історію. Тут, у селі, такі речі не сховаєш. У мене самої донька, я її одна виховувала – чоловік загинув. Тому я вас розумію. І дуже поважаю.

Вона зробила паузу і повернулася до близнюків:
– У вас неймовірна мама. Пишаюся, що знаю її.

Повертаючись додому, Віра згадувала ці слова. “От так іноді й отримуєш несподівану похвалу – і відразу на душі тепло”, – подумала вона. Це справді було приємно…

– Мамо, заплющ очі, не дивись!

Віра слухняно заплющила очі. Вечір її дня народження. На столі димився домашній пиріг з ревенем та цукром. Мама принесла банку малосольних огірків, тато, гамірно крекчучи, поставив пляшку ігристого – «з нагоди».

– Вже можна дивитися?

– Можна!

Розплющивши очі, Віра побачила на столі різьблену дерев’яну фоторамку. На кутах були вирізані переплетені гілочки – явно татова робота.

У рамці – новорічне фото: вона і діти, що стоять з обох боків і обіймають її за плечі. Усі троє сміються. Внизу випалено: «Дякую, що обрала нас обох».

Віра міцно притиснула рамку до грудей. Кирило відвів погляд, шморгнувши носом. Марина змахнула сльозу:

– Ми з дідусем робили. Ну, він допомагав. Тобі подобається?

– Дуже, – тихо прошепотіла Віра.

Батько кашлянув:

– То що, ігристе відкорковуємо? А вам, молодь, по соку.

За вікном сипався м’який березневий сніг. З метеостанції повідомляли про майбутню хуртовину. Але в будинку було по-сімейному затишно.

Діти нарізали пиріг разом із бабусею, дідусь наливав по келихах. Віра поставила фоторамку на полицю і помітила своє відображення у дзеркалі: у куточках очей – зморшки, у волоссі – сріблясті пасма. Але у відображенні була щаслива жінка. Жінка, яка впоралася!

Пізнього вечора, коли батьки поїхали, а діти пішли гуляти до друзів, Віра сіла за машинку – дошивала сукню для доньки головного лікаря.

За вікном вила хуртовина, але в хаті панувала тиша та спокій. Вона на мить завмерла й уявила, як у дверях знову з’являється Олег – не голений, стомлений, весь у снігу. Каже: «Пробач».

Вона посміхнулася до своїх думок. Не чекала. Не кликала. І якби він раптом з’явився… Віра не пустила б. Він втратив право бути частиною сім’ї. Вона глянула на фоторамку з випаленим написом і тихо промовила:

– А я дякую вам. За те, що ви у мене є…

Що ви скажете про вчинок “батька”? Пишіть свої думки в коментарях. Якщо сподобалося, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.