– Діти, треба поїхати на кладовище до тата, і то вже сьогодні. Я наліплю вареників, зі шкварками, як Ігорцьо любив, цукерочок його улюблених, “ромашка” куплю, може ще щось придумаю, – з самого ранку звернулася я до сина з невісткою, і якщо Андрій промовчав, бо розуміє мій стан, то невістка спершу розреготалася, бо думала, що я так жартую, а потім почала мені говорити, що я геть розум втратила.

Але це все серйозно. Просто цієї ночі мені приснився Ігорко, з яким ми прожили душа в душу 40 років. Його не стало майже рік тому і я дуже важко пережила його відхід. І ось сниться мені, що Ігор мене просить, щоб я йому наліпила вареників з капустою, його улюблених. Я вірю, що все це не спроста, ось і вирішила виконати його волю і принести це все йому на кладовище.

Але невістка лише пальцем покрутила.

– Ігорю Івановичу не вареники зі шкварками потрібні, а молитва ваша, – наголосила невістка, а потім додала: – а молитва йому точно не зашкодить, бо не з чуток знаю, що “гуляка” в молодості був ще той, а підтвердженням цього позашлюбна дитина.

Мені так неприємно стало. Так, мій Ігор був не без гріха, але нема чого тепер, коли він в інший світ відійшов, його ім’я паплюжити.
Я ж то з ним жила і не кинула, а пробачила, бо як би там не було, а в нас дитина росла.

Я стояла перед нею і не могла вимовити жодного слова. Слів просто не було. Як можна таке казати? Як можна таке згадувати зараз, коли його немає?

– Ти б хоч помовчала, – ледве стримуючи обурення, мовила я. – Не тобі судити його, і не тобі вирішувати, що йому потрібно.

Невістка тільки знизала плечима, мовляв, сказала, що думала, а я хай як хочу, так і сприймаю. А Андрій мовчав. Стояв і тільки переводив погляд з мене на свою дружину. І чому він не міг її хоч раз осадити?

– Андрію, їдемо, – я глянула на сина, ніби закликаючи підтримати мене. – Якщо вона не хоче, хай залишається вдома.

– Мамо, я… – він нерішуче глянув на дружину, та нічого не відповіла, тільки демонстративно взяла чашку кави і сіла за телефон. – Гаразд, їдемо.

Я зітхнула з полегшенням, але осад лишився. Так, я знала, що молоді не завжди розуміють старших, але ж не до такої ж міри!

Поки вареники варилися, я мовчки збирала гостинці – ті самі цукерки «Ромашка», що Ігор любив, кілька печених пиріжків, пляшку компоту. Хай як там, а мені було легше від думки, що я роблю щось для нього, хоч і після того, як його не стало.

– Мамо, може, справді краще просто відслужити панахиду? – несміливо запитав Андрій, коли ми вже виходили з хати.

– Я й панахиду замовлю, не хвилюйся. Але зараз ми поїдемо, як я сказала.

Я не хотіла більше нічого пояснювати. Просто знала, що так правильно.

Коли ми приїхали на кладовище, вітер був колючий, а небо затягнуло важкими хмарами. Ми повільно йшли до могили, і я несла в руках кошик з їжею, що мала поставити на край пам’ятника.

– Тату, – тихо промовив Андрій, ставлячи лампадку, – пробач, що не так часто буваю тут.

Мене це вкололо. Чому він говорить так, наче це щось другорядне? Невже так важко виділити час?

Я дістала вареники і виклала на тарілку. Серце стислося – здавалося, ось зараз Ігор вийде з-за спини, обійме мене і скаже: «Ну, жінко, ти як завжди постаралася».

Я витерла сльози і почала читати молитву. Андрій стояв поруч, мовчки дивлячись на могилу.

– Ти скажи мені, синку, – я подивилася на нього, – хіба воно неправильно? Хіба це щось погане – згадати людину його улюбленими стравами?

Він затримав погляд на мені, довго мовчав, а потім сказав:

– Ні, мамо, не погане… Але ж… Він не з’їсть цих вареників.

– Може, й ні. А може, відчує, що я не забула…

Андрій нічого не відповів. Ми ще трохи постояли, а потім пішли назад до машини.

Коли ми повернулися додому, невістка навіть не глянула в мій бік.

– Ну що, нагодували дух? – буркнула вона, навіть не відірвавшись від телевізора.

Мене аж пересмикнуло. Я чекала всього – нерозуміння, байдужості, але не такої зневаги.

Хоч би раз подумала, що й тобі колись буде боляче, коли тебе не зрозуміють, – відповіла я, знімаючи пальто.

Вона не відповіла. Та й не треба було.

Тільки тепер я задумалася: чи справді я вчинила правильно? Чи, може, вона має рацію і я просто живу минулим, не хочучи відпустити те, що вже не повернеться? Що ви скажете, люди добрі? Як ви вважаєте?

Джерело