— Подали заяву, весілля у нас призначене на середину листопада, – каже Ніна подрузі, – нікуди особливо не поїдеш, за кордон ми не зможемо і взагалі, головне зараз – своє житло.

— Ну правильно, – підтримує подруга, – кого зараз здивуєш шикарними банкетами, весіллям на 300 осіб, тамадою, хвацькими коломийками під баян або вбранням за шалені гроші, та й це все зараз не на часі. Розумні люди розписуються тихо, проводять вдвох медовий місяць.

У мене двоюрідна сестра взагалі розписалася так, що й не знав ніхто, потім по черзі до обох батьків прийшли з тортиком, показали каблучки на пальцях і свідоцтво про шлюб. І нічого, всі живі, не образилися, усі все розуміють.

— Ось саме, – каже Ніна, – ми з Георгієм живемо разом уже півтора року, до цього ще стільки ж зустрічалися, батьки живуть у різних містах. Яке весілля? Ми винаймаємо однокімнатну, якщо влаштовувати торжество, то ціла морока з тим, де розміщувати гостей, які приїхали здалеку, з програмою весілля, зі складною підготовкою. Коли всім цим займатися?

Ніна і Георгій працюють багато. У чоловіка півтори ставки на підприємстві, у самої Ніни дві роботи: вечорами та у вихідні вона ще їздить по домівках до учнів, займається з ними англійською мовою, у будні з дев’ятої до п’ятої працює перекладачем.

Такий ритм майбутнє подружжя обрало саме: вони не з столиці, їм потрібно закріпитися в Києві, а нерухомість зараз – не підступишся. Вирішивши узаконити фактично сформовані стосунки, молоді люди планували взяти по парі вихідних, посидіти удвох у ресторані, сходити кудись погуляти, зробити фото на пам’ять.

— Без усяких білих суконь та інших атрибутів, – каже Ніна, – просто хочемо закарбувати знаменний день і нас, щасливих. До батьків планували з’їздити потім, як ти висловилася, з тортом. Коли потім? Ближче до Нового року вже, раніше не виходить.

Своїх родичів Ніна поставила до відома про плани, вони погодилися: правильно, нічого гроші тринькати, ми надішлемо певну суму, а приїдете, коли зможете. Усе. А з батьками Георгія все вийшло зовсім інакше.

— Як це не буде нічого? Ось зовсім нічого? – здивувалася майбутня свекруха і протягнула, – Це взагалі ні в які ворота… Треба зробити так, як у нормальних людей. Вже сукня, фата і ресторан просто зобов’язані бути. Хоча б для найближчих.

З батьками Ніни Георгій знайомий, його родичам Ніна теж була представлена: їздили минулого року у відпустку на кілька днів до одних, а потім до інших. А найближчих родичів, яких, на думку майбутньої свекрухи, треба запросити в ресторан, набирається чоловік 25, не менше.

— У мене троє братів із дружинами, плюс тітки і дядьки, які образяться, – каже Ніна, – так, хтось не поїде, але запросити треба, якщо будемо банкет затівати. У Георгія теж приблизно стільки ж. Це які гроші на банкет, на нічліг, на вбрання безглузде? Це я так, гіпотетично міркую, нічого я не збираюся робити. Мені  шкода гроші витрачати.

— А наречений із цього приводу висловлюється?

— Висловлюється, ще й як, – киває Ніна, – приблизно так само, як і я, тільки трохи грубіше.

Сенс – навіщо це все треба. Але от свекруха розуміти це відмовляється.

Спочатку вона дошкуляла тільки синові, що він чинить не «по-людські», що ми сходимося з ним, як волоцюги. Що? Ми сходимося? Та ми вже зійшлися. Нікого не питаючи, не ставлячи до відома. Ми не повідомляли батьків, коли стали орендувати одну квартиру на двох. І нічого. А тут просто трагедія: синочок одружується без весілля, як приблудний пес.

— Та вже, – усміхається подруга Ніни, – зазвичай наречені мріють хоча б раз у житті вбратися в білу сукню, узяти до рук гарний букет і гордо продефілювати по червоній доріжці в колі рідних, які втирають сльози розчулення. А у вас реально все, не як у людей: наречена від весілля «морозиться», наречений нічого не хоче, а свекруха мріє порвати на весіллі два баяни?

— Виходить так. Тепер вона мені телефонує і переконує, що треба, нехай скромно, для найближчих, але треба.

— Напої можна самим привезти, – телефонує мама Георгія майбутній невістці, – закуску частково теж. Домовся з рестораном, ми соління привеземо свої, салати різні, фрукти теж купимо. Але весілля треба. Кому сказати, що син вирішив нікого не покликати на таке свято – засоромляться ж родичі.

— Боже, – уже сміється подруга Ніни, – уявляю обличчя персоналу кафе чи ресторану: прибігає купа родичів і починає кидати по тарілках солоні помідори, огірки, сало і домашні напої у графинах ставити.

Ніна теж не витримує, сміється, а потім продовжує:

— Але навіть у такому форматі грошей піде сила-силенна, а я такого формату не хочу. Я ніякого формату не хочу.

Зрештою, після чи то 9-го дзвінка мами Георгія, чи то після 8-го, Ніна сказала свекрусі, що в них із нареченим немає вільних грошей, щоб витрачати їх на непотрібний їм самим банкет.

— Хочете, щоб ми влаштували традиційне весілля? Дайте нам на це гроші. Нам весілля не потрібне, ми свої кошти на нього витрачати не будемо. Але так і бути, якщо Ви все оплатите, то ми згодні пограти в цю безглузду гру.

— І що тобі свекруха майбутня сказала?

— Спочатку вона сказала, що згодна оплатити навпіл із моїми батьками, – відповідає Ніна, – але я її попередила, що якраз моїм батькам теж ніякого весілля не треба. І платити за це вони не стануть. А потім почався новий концерт.

— Сину, – зателефонувала Георгію мама, – це нормально взагалі? Ніна ще не стала твоєю дружиною, а вже хамить свекрусі. Як? А вона сказала, що якщо мені потрібне весілля, то я маю за нього й заплатити. Ти вважаєш, що з її боку нормально так розмовляти зі мною?

Георгій мамі відповів, що вважає так само, як і його наречена: їм весілля не потрібне, вони за нього платити не хочуть, якщо мама бажає погуляти на весіллі сина – нехай влаштовує все сама.

— Як одружуватися, так дорослий, а як весілля тобі грати, так мама? – образилася майбутня свекруха.

— Ну й радій, – каже Ніні подруга, – ще заміж вийти не встигла, а стосунків зі свекрухою вже не буде ніяких.

— Як би не так, – відповідає Ніна, – думаєш, вона заспокоїлася? Ні. Час від часу нагадує про себе, пише, що вона в інтернеті дивилася, чи не так дорого влаштувати банкет у столиці, зате в нас зарплати більші.

Бабусю Георгія підключила, та теж каже, що без весілля одружуються тільки розлучені, що не з того ми збираємося сімейне життя почати, а невістці, тобто мені, треба язик свій прищемити і поважати батьків майбутнього чоловіка.

Загалом, я ще навіть не невістка, а свекруху я вже терпіти не можу. А вона вважає мене нахабою, жадібною стервою, але продовжує вимагати весільний банкет.

Що думаєте? Ніні треба було бути м’якшою і хитрішою?

Чи все правильно: хоче мати нареченого весілля? Не питання, будь-який каприз, але за її гроші?

КІНЕЦЬ.