У квартирі висіла грозова атмосфера. Ірина зі злістю різала рулет із лаваша з начинкою «сир із часником». Чоловік намагався ходити тихіше за мишу, і навіть маленький Сашко, відчуваючи, що від мами щойно розряди струму не летять, не галасував.

Очікувалися гості. Тітка Андрія з чоловіком.

– Стіл буде скромним цього разу, – неначе собі, а не Андрію сказала Ірина, – я не благодійний фонд. Вічно готуємо, як на іменини цариці, а нам навіть пачки печива ніхто ніколи не приносить.

З тіткою Андрія, Вірою, в Ірини й склалося б, можливо, але… Але нахабства дорогим гостям було не позичати настільки, що господиня будинку закипала вже серйозно.

Вони приходили раз на два тижні, завжди з порожніми руками – і це в будинок, де дитина маленька!

Навіть бідна сусідка бабуся Ганна, яка мала мінімальну пенсію, хоч пачку повітряного рису, або чупа-чупс Сашкові принесе, коли зайде попросити щось по дрібниці.

– Як скажеш, Ірино. На мою думку, нічого собі не скромний, а чудовий стіл. Ти ідеальна господиня. Подивися, як закуски гарно розклала! – похвалив щиро чоловік.

Ірина зітхнула. Пролунав дзвінок у двері, і вона поспішила зняти фартух – добре, вже встигла переодягнутися.

– Андрію, Сашко! – гучний голос тітки пролунав коридором.

Її б баси та диякону – ціни б у парафії не було!

– Сашко, а ти чого такий блідий? Все худне та худне. Мамка не годує? – це дядько, чоловік Віри, Сергій.

– Та він завжди у нас такий, тендітної породи! – ніяково пожартував Андрій.

Ірина прислухалася до шарудіння пакетів – та невже щось до столу купили?

– А це ми фаршу на котлети тут, у вас на ринку взяли. Він у вас дешевший на двадцять гривень. Тепер, як у гості, так і за м’ясом забігатимемо, – розвіяла надії господині будинку тітка.

Тітка Віра – старша сестра свекрухи. Здорова жінка, з кулачищами розміром з літровий чайник, завжди яскравим макіяжем, і, що найстрашніше в жінки за п’ятдесят, – з дредами.

Ірині було під сорок, і вона щиро вважала, що таке з волоссям навіть їй уже не за віком, а тут… Але тітка Віра була жінка-свято. Правда, швидше Хелловін, але тут вже кожному своє.

– А чого це стіл такий бідненький? Привіт, Ірино! – Тітка Віра впливла в зал.

Цього разу вона була у жахливій рожевій сукні кольору божевільної Барбі.

– Чому це бідненький? – якось одразу наїжачилась Ірина.

Вона була на межі, а тут тітка відразу ж зайшла з дратівливих козирів критики.

– Ми на вас чекали, готувалися, Іра з ранку біля плити, – спробував розрядити атмосферу Андрій.

– А м’ясом і не пахне! Вона що з ранку помідори нарізала, чи що? – підтакнув дружині дядько.

Ірині захотілося скрипнути зубами. Ну що за люди, га? На все готове прийшли, і так завжди. П’ять років, як на роботу, раз на два тижні до племінника.

– Ви ж фаршу купили, то давайте з нього я швидко щось приготую, доки ви із закусками сидите, – не втрималася Ірина.

– Ну ні, ми в гості все ж таки прийшли. А фарш собі на котлети купили. Ваше діло – пригощати, наше – оцінювати, – тітка Віра явно не чула, що зараз у господині рвоне.

А Ірина стримувалася з останніх сил.

– Давайте за стіл! – Андрій кинув слізний погляд на дружину.

У очах горіло синє полум’я праведної помсти.

Ірина не була жадібною, ні. Але вона хотіла справедливості стосовно себе. Заведено у гості приходити з подарунками, гостинцями, особливо туди, де є малюк.

Сашкові лише п’ять, він знає, що гості приносять йому фрукти та солодощі, і навіть, якось питав у матері, чому тітка Віра з дядьком Сергієм нічого йому не дають ніколи.

Ірина тоді розгубилася і щиро не знала, що відповісти так, щоб не очорнити в очах малюка батькову рідню.

Але тепер її це вже зовсім не турбувало.

– Тітко Віро, я вам раз скажу, а ви запам’ятаєте. Ми не звикли, щоб до нас приходили за готовий стіл, не принісши з собою навіть цукерки нашому синові. Ми не звикли, що хтось сміє критикувати приготоване мною. Вам зрозуміло?

Повисла напружена пауза. Навіть тітка, здається, збагнула, що жарти скінчилися. Але через шкідливість характеру брязнула:

– Та, будь ласка! Ноги нашої тут більше не буде. Ходімо, Сергію! Шматок хліба родичам пошкодувала. Оце дружину ти, Андрійко, вибрав. Не думала я, не думала, що вона така жадібна в тебе!

Ірина стояла, стиснувши кулаки.

Тітка підвелася з-за столу, ледь не знісши масивним животом тарілку з грушами та яблуками. Від гніву в неї навіть пухкі щоки затремтіли, а по щоках негарні червоні плями виступили.

– І запам’ятай, Ірино, тобі твоя скупість ще гикнеться! – сказала гостя на прощання, дістаючи стільниковий телефон із жахливої, обшитою кольоровими паєтками сумочки-клатча.

Ірина не спромоглася відповісти. Знесилена, вона опустилася на табурет, взяла яблуко і з хрускотом відкусила.

– Мамо, ви посварилися з тіткою Вірою? – Сашко гладив матір по колінах, втішаючи.

– Ні, мій хороший, я просто поставила її на місце. Нехай до нас без цукерок для тебе не приходять!

– Тоді ти маєш рацію, мамо! – дуже серйозно відповів малюк.

– Іра, ну навіщо ти так? Вона матері зараз нажаліється, та засмутиться, буде мене пиляти… – повернувшись до зали, сказав Андрій.

– Я втомилася вдавати, що все нормально! Набридло! – озвалась дружина.

– Яка нахабна, так, Сергію? – вирувала тітка Віра в машині.

– Так, але ж і ми правда завжди з порожніми руками, Віро, так не красиво, мабуть. Хоча б Сашкові могли б бананів купити, він маленький, напевно любить, – обізвався Сергій.

Його дружина хотіла було напуститися на Сергія, але замислилась.

– Ну… Мабуть, так. Ти маєш рацію. Поїхали на ринок.

На ринку жінка діловито пройшлася по рядах із фруктами.

– Дівчино, що за дубова хурма! М’яку дайте мені, я дитині беру! – Командувала тітка Віра.

– Ні, давайте більше горбуші копченої. І скумбрію. Віро, давай сиру ще нарізаного візьмемо і ковбаси кінської, – Сергій прийняв у продавчині з рук рибу і діловито обернувся до дружини.

– Бери, бери, не заощаджуй. А я за тортом. “Прага” куплю – він смачний.

Коли пролунав дзвінок у двері, Ірина вже доїла яблуко і лягла дивитись мультфільми з сином.

Андрій прибирав зі столу, давши дружині відпочити. Вона справді з самого ранку готувала, намагаючись для гостей. І навіть «скромний» стіл від його дружини був витвором мистецтва.

Ірина відчинила двері, навіть не глянувши у вічко. На неї наступав величезний букет мімоз, який крикнув на весь під’їзд голосом дядька Сергія:

– З першим днем весни, красуня! А ми не з пустими руками!

Молода жінка розгублено моргнула, взяла букет, за ним пішов торт, який вручили Андрієві.

– Сашко, а це тобі фрукти, друже! Але ти не поспішай, пакет важкий, хай його тато віднесе, а поки дай я тебе, мій горобчику, хоч поцілую, – тітка Віра звучно цмокнула хлопчика, залишивши яскраво-рожевий слід від помади на скроні та брівці.

– Дякую! – Ірина говорила щиро. – Мімози просто обожнюю. Ой, і торт «Прага»! Тітка Віра, дядько Сергію, проходьте.

Вона все ще пам’ятала образу, але та вже майже згасла після того, як до неї прийшли з повними руками гостинців, та квітами.

Тітка Віра була жінка характерна – трохи базарна, груба, хоч загалом і дуже добра. І її визнання помилки, та безліч гостинців – сказали Ірині дуже багато про що.

– Іро, які кошики з паштетом! Рецепт мені неодмінно! – хвалила гостя одну із закусок.

– Ой, там просто все! Я напишу потім повідомленням вам, – із явним задоволенням її кулінарним талантам відгукувалася Ірина.

– А ти їж, їж, Сашко! Смачно мати в тебе готує, 0 не відставав у похвалах від дружини й дядько Серьожа.

– Іра у мене така! – з любов’ю глянув на дружину Андрій.

Атмосфера запанувала найдобріша.

Їли, розмовляли, пили чай із тортом «Прага». Він був сьогоднішній, дивовижно свіжий, з хрустким безе, в міру солодким кремом. Сашко смакував десерт ложкою – ніс уже забруднив, а тепер ще й щічка була в крихтах.

Ірина простила тітку Віру за все. А та все-таки повинилася:

– Ти пробач мені, сама знаєш, я іноді, як скажу щось, так сама потім не рада. Мені Сергій допоміг зрозуміти, що я не маю рації.

– І чого це ми до вас, правда, без гостинців ходили. Приміряла на себе, то я б з першого разу все висловила. А ти, золота людина, терпіла.

– Ображати не хотілося.

– Ну, тепер ми зрозуміли все, будемо з гостинцями ходити. І ви до нас приходьте, ми стіл накриємо, честь по честі почастуємо! – дядько Сергій і сам був весь у крихтах від безе і тепер обтрушував над блюдцем густу руду бороду.

– Неодмінно прийдемо, як запросите!

– Так наступних вихідних і гайда.

– Домовилися!

Іноді, ніж ображатись, краще сказати все, як є. Тепер Ірина точно це знала. А тітка Віра твердо вирішила, що вразить гостей своїми фірмовими салатами, та качкою з яблуками.

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? У вас є такі “гості”? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.