Я дивувалася і навіть ображалася, коли невістка приїжджала в гості і відмовляла їсти мою їжу і навіть не ночувала в будинку, а їхала в районний центр в готель, а за нею мчали син і онуки.

Я знала, що Ліда зациклена на чистоті, але не настільки. І лише коли вони мене забрали до себе, я зрозуміла, що все своє життя прожила не так, як повинна була. Хоч на старість літ я поживу в чистоті і поїм з красивої посуди.

Я, звісно, не раз чула від сусідів, що молодь зараз інша. Вони не такі, як ми. Але хто ж міг подумати, що і моя рідна невістка настільки від мене віддалиться?

Спочатку я не надавала значення її дивним звичкам. Ну, не їсть вона мої страви – то нехай. Я ж не ображалася. Варила борщ, смажила котлети – а вона тільки чай п’є. Думала, може, яка дієта в неї чи ще що. Але коли дійшло до того, що вона навіть ночувати в моєму домі не захотіла, а забронювала готель у райцентрі, я вже не могла мовчати.

– Синку, – сказала я тоді синові.

– Ти мені поясни, що тут коїться? У тебе хата є, де ти виріс, і вона для вас, виходить, не така?

Син ніяково усміхнувся:

– Мамо, просто Ліда не звикла…

– До чого? До нашої домівки? Та тут чисто!

– Просто… у нас трохи інші умови, – винувато знизав плечима син.

Я тоді відмахнулася. Ну, не хочуть – і не треба. Але осад лишився.

А потім сталося те, чого я ніколи не очікувала.

Ліда запросила мене пожити у них.

– Мамо, давайте хоч на місяць до нас, – сказала вона якось, коли ми сиділи на кухні. – Побудете з онуками, відпочинете.

Я вагалася. У мене ж господарство: кури, корова, город. Але чоловік тоді сказав:

– Їдь. Подивишся, як вони живуть.

От я й поїхала.

Я вже на порозі зрозуміла, що потрапила в інший світ.

Ліда зустріла мене з усмішкою, але ще з порогу дала мені тапочки. Я лише підняла брови – у мене вдома все життя босоніж ходили, яка різниця? Але тут одразу килим білосніжний, підлога, як скло… Не хотіла бруднити, взулася.

– Мамо, ось ваша кімната, – Ліда відкрила переді мною двері.

Я зайшла і застигла. Уявіть собі – вікно величезне, майже до підлоги. Штори легкі, ажурні. Ліжко високе, з білосніжною постіллю. На столику – свіжі квіти.

Я боялася навіть сідати.

– Ой, Лідо, та тут як у кіно…

Вона лише усміхнулася:

– Хочу, щоб вам було комфортно.

Я сіла на край ліжка й обережно торкнулася ковдри.

М’яка… як хмаринка…

За кілька днів я зрозуміла, що не просто потрапила в інший світ – я вперше дізналася, що таке справжній комфорт.

Їжа подавалася в красивій посуді, серветки – як у ресторані. Воду пили не з кухля, а з тоненьких склянок. Я спершу сміялася:

– Ой, Лідо, ну навіщо воно так? У мене ж руки не скляні, з простої чашки й добре!

Але потім, коли сама спробувала пити чай з того вишуканого посуду… зрозуміла, що відчуття інші. Ніби й ти сама змінюєшся.

Що вже казати про ванну…

Я звикла митися у тазику, воду носити з колодязя. А тут – душ, піни, пахощі, рушники пухнасті.

І от одного вечора, стоячи перед дзеркалом у білосніжному халаті, я глянула на своє відображення і задумалася.

Все життя я працювала. У бруді, в пилюці, у полі, в городі. Посуд – простий, ліжко – жорстке. І тільки тепер зрозуміла, що могла жити інакше.

Коли через місяць син привіз мене додому, я не впізнала свою хату.

– Ой лишенько, яке ж тут усе… запилене, – зірвалося в мене з вуст.

Я зайшла на кухню й одразу помітила – стіл без скатертини, посуд з різних сервізів, каструлі почорнілі.

А найгірше – запах. Не те, щоб неприємний, ні. Просто запах села: молоко, сіно, дрова.

А я раптом захотіла, щоб пахло, як у Ліди: ваніллю і лимоном.

Чоловік помітив, як я роззираюся.

– Що, вже наша хата не така? – буркнув він.

Я сіла на лавку й зітхнула.

– Не знаю, Грицю. Просто… я зрозуміла, що все життя жила не так.

Він знизав плечима:

– Це Ліда тобі в голову вклала.

Я задумалася.

Може, й справді Ліда?

Чи, може, я просто прозріла?

І як тепер жити далі?

Що скажете, люди добрі? Як знайти ту золоту середину між сільським життям і тим комфортом, який я побачила? Чи можливо це взагалі?

Джерело