– Мамо, Валентин дзвонив, вони з дружиною Лідою приїхали без попередження до діда та бабусі. Я їм дзвонила сказати, що вони давно не бачилися, і що дідусь дуже слабий, щоб вони просто відвідали, давно не бачилися. А вони навіщось вирішили перевірити, як доглядальниця там справляється і чи добре я їх доглядаю, – голос у Поліни аж дзвенів від образи.

– Треба ж, занепокоїлися родичи? І що, перевірили? – з усмішкою запитала мама.

– Так, Валентин сказав, що наша доглядальниця Ніна погана, що її міняти треба. І ще що, напевно, Ніна вже щось стягла у них, і ще потягне обов’язково.

– Люди часто по собі судять, – Ганна Якимівна розсміялася, а потім глянула на доньку підбадьордиво.

– Не бери в голову, що ще такого цікавого вони тобі сказали, може, допомогу запропонували?

– Та ні, сказали, що діда з бабусею в пансіонат треба віддати, там догляд хороший, нагляд, лікарі, заняття всякі. Тільки мені здається, мамо, що бабуся з дідом не хочуть в пансіонат, як би важко їм не було. Дід завжди казав, що вдома і стіни допомагають, вони навіть відпочивати не любили їздити, бо люблять удома бути, чи на дачі.

– Впізнаю Валентина, він і маму свою в пансіонат тоді віддав, казав, що їй там краще. Ліда з його матір’ю не ладнала, тоді Валентин маму відселив, потім доглядачку їй наймав, а мати хотіла його уваги і доглядальниць не приймала.

Тоді він відвіз її до цього пансіонату для літніх і їздив до неї раз на квартал.

Вона сама його просила часто не приїжджати, не турбуватися, ображена була на сина. А Валентин, все пишався, як він добре матір прилаштував, вихвалявся, що життя продовжив їй на три роки, а то вона зовсім слаба була.

Просто Господь Бог якийсь, знає точно, кому скільки відміряно. Хто зна, може вдома і з близькими, вона б ще довше прожила, але так було простіше.

До речі, в гарний віддав пансіонат, Валентин небідний, може собі дозволити! – Ганна Якимівна засміялася і запитала Поліну:

– А що, мене ще не пропонували здати в цей пансіонат? Ох так, вони ж не знають, що твоя мати слаба, а то б напевно теж проявили своє псевдомилосердя, не знаю навіть, як це назвати?

– Мамо, навіщо ти про себе так, ти ж обов’язково видужаєш, не говори про себе так більше, гаразд?

На Поліну, звісно, ​​стільки всього навалилося.

Спочатку мама в пригоду на дорозі потрапила, в які віки на таксі вирішила їхати. Була сильна ожеледиця, а вона на роботу запізнювалася.

От і приїхала, мама тепер на візку, і поки не ясно, чи ходитиме.

А коли дід та бабуся злягли майже одночасно, обидва, то Поліна зрозуміла, що просто вже не знає, що й робити.

Її дід та бабуся, Іван Макарович та Віра Петрівна – свекор і свекруха мами. З їхнім сином, батьком Поліни, мама давно розлучилася.

Це розлучення бабуся їй досі пробачити не може, вважає, що саме мама Поліни винна, що її син Антон спочатку загульбанив, а потім взагалі його не стало.

Бабуся вважала, що Ганна у всьому винна, це вона від Антона пішла, сама його покинула не стала за нього боротися до кінця!

– До мого кінця і Поліни чи що? – не витримала тоді Ганна Якимівна докорів свекрухи. – Я за дитину переживала, та й Антон в борги тоді заліз повністю, все з дому тягнув, як так жити? Не вірите, що так було?

Але свекруха тоді своєї думки не змінила і спілкувалася тільки з онукою. Поліна їй усіх замінила.

А тепер вийшло так, що Поліна металася між мамою й дідом та бабусею.

Дітьми повністю її чоловік займався. Добре хоч Кирило у неї розуміє, навіть мити діда їй допомагав.

І тут зовсім несподівано раптом з’явилися родичі. Двоюрідний молодший брат діда Валентин та його дружина Лідія.

До цього останні пів року то дідові, то бабусі періодами ставало дуже недобре, з різних причин.

У діда давно було важко з ногами, та й серце.

Дід приймав усе, що призначали, і непогано почувався.

Бабуся теж трималася, вона гарно старіла. Волосся її стало зовсім сивим, але було густим і хвилястим. Постава в неї була королівська. Ззаду й не сказати, що цій жінці вже за вісімдесят.

Поліна частенько бувала в них з дітьми, правнуки Толік і Світлана любили прадіда і прабабуся.

Ще пару років тому бабуся Віра та дід Іван все літо були на дачі, а правнуки Толя та Світлана гостювали у них на канікулах.

Поліна з чоловіком приїжджали до них на вихідні, привозили продукти і щоразу питали, чи не важко їм із правнуками?

Але дід Іван тільки сміявся.

– Ми хоч і старі, але фору дамо багатьом, не переживайте!

Він обігравав Толіка в шашки й шахи, а бабуся Віра вчила Світланку грати у бадмінтон…

– Поліна, відвези мене до них? – несподівано попросила мама.

– Як же ж я тебе відвезу, мамо, ти ж на візочку? Та й бабуся заговорюється, з дідом вони постійно сваряться, вона з ним розлучатися зібралася, каже, що він не та людина, за яку вона виходила заміж. А мене питає, на фото мої показуючи, чиє це фото?

Я їй сказала якось, що на фото її син Антон, мій батько, а вона не повірила, ти уявляєш, вона сина свого не впізнала! Ну навіщо тобі до них тепер їхати, ви стільки років уже не спілкувалися? – почала відмовляти маму Поліна.

– Ось і настав час помиритися, недобре так, мені з нею треба поговорити і відпустити образу. Вези мене до них.

– Ну добре, добре мамо, – погодилася Поліна…

Іван Макарович одразу й не зрозумів, з ким Поліна приїхала.

Брови здивовано підняв, дивлячись на Ганну на візку, привітався, але видно з делікатності не запитав, хто це?

А ось Віра Петрівна зрозуміла одразу, навіть дивно! Вона тут же ж встала, хоча останнім часом майже постійно лежала, і голосно сказала,

– Ось і Ганнуся моя приїхала, пошанувала стару свекруху. Я й придумати не зуміла, як тебе покликати, кликала подумки, а ти мене почула! Ти пробач мені стару, це сум за сина загубленого за мене говорив тоді. А ти що в цьому візочку вмостилася, ну вставай, давай миритися!

Ганна Якимівна хотіла сказати, що ноги не ходять, хоча лікарі переконували її, що вона повинна ходити, все загоїлося і це просто страх їй заважає.

Але вона не могла встати, ноги не слухалися, а тут раптом сама на себе розізлилася, уперлася в підлокітники, і… Встала, хоч і ноги тремтіли, і зробила крок до колишньої свекрухи…

Потім вони пили разом чай і говорили, про все говорили, і не могли наговоритися.

І про Антона обидві плакали, адже Ганна так і не знайшла собі іншого, вона так і любила того, справжнього Антона, яким він був…

Дід Іван теж підвівся, доглядальниця Ніна здивувалася цим змінам.

– Та просто чари якісь, вперше таке бачу. Ось кажуть же, що старі іноді дивувати починають від того, що життя і старі образи їх дістали, видно і справді так буває!

Поговорила Ганна Якимівна з Іваном Макаровичем та Вірою Петрівною і про пансіонат і про те, що Валентин відправити їх туди пропонував.

– Та йому яке діло? – обурився дід Іван,

– Валентин до мене вже років десять не їздить, та й дзвонив рахуй рік тому! Він не бідний, на спадок не претендує, знає, що у нас Поліночка спадкоємиця. А вона вже для нас стільки зробила, і Ніночку нам у помічниці найняла, що ще робити? Не зрозумію, що Валентина до нас привело?

– А мені здається, він у душі докоряє собі, що мати свою з дому рахуй виставив, от і хоче, щоб і нас так само, мовляв це нормально, по-сучасному буде! – висловилася Віра Петрівна.

– Може, ви хочете на місяць з’їздити, відпочити і там підлікуватися, як у санаторії? – уточнила Поліна.

На це запитання дід Іван та бабуся Віра тільки руками на неї замахали,

– Та що ти, Господь з тобою! Не хочемо, але тільки якщо ми тебе втомили, то можемо ненадовго, але потім одразу додому хотіли б повернутися!

– Ну гаразд, ми разом подумаємо, – підморгнула Ганна Якимівна доньці, і тут же ж набрала номер Валентина.

– Валентине, якщо ти так нам пансіонат радиш, може й справді тоді допоможеш своєму братові? Нам щомісяця за Віру Петрівну та Івана Макаровича платити нема з чого, це дуже дорого.

У Поліни з Кирилом двоє дітей, вони обоє працюють, але в них нема стільки. Я поки що на лікарняному, а в тебе великий бізнес, то може допоможи братові двоюрідному по-родинному? Це ж буде як благодійність?

Але що довше Ганна Якимівна слухала його відповідь, то веселішим ставав її вираз обличчя.

Закінчивши розмову з Валентином, вона розсміялася.

– Ну ось і ясно, він тільки радити мастак, сказав, що ми жадібні, що раз Поліні квартира у спадок дістається, вона повинна кредит взяти і влаштувати діда з бабусею в гарний будинок для літніх людей. А квартиру здавати і кредит із цього платити, як вам така порада?

– Нісенітниця повна, що ще від Валентина чекати! – засміявся дід Іван. – Сам він жадібний до такого ступеня, смішно навіть було, як він радів, що проїзд безкоштовний зробили для пенсіонерів на громадському транспорті. Та не потрібні нам його мільйони…

Віра Петрівна та Іван Макарович погодилися на пропозицію Поліни й місяць провели у простому санаторії для літніх людей з лікуванням.

Їм дуже сподобалося, і здоров’я поправили, і знову захотілося жити.

Але додому вони повернулися з величезною радістю, адже вдома і стіни допомагають.

Та й Ніна до них тепер ходить допомагати тільки кілька разів на тиждень, вони знову самі впораються. А ще Поліна з Ганною до них заїжджають, Ганна Якимівна хоч і з паличкою, але тепер ходить самотужки.

Валентин же ж нехай сам з Лідою готується в пансіонат для літніх людей, адже їхній син Микита багато разів від батька чув, що це найкраще місце, куди треба віддавати старих батьків…