Рая вийшла заміж у двадцять два роки за веселого базіку Миколу, який був старший за неї на три роки.

Хлопець працював постачальником і приїхав у їхнє селище укладати договір з меблевою фабрикою, де працювала Рая.

Вони зустрічалися лише місяць, після чого він зробив їй пропозицію та відвіз у міську квартиру, де жив разом із матір’ю, Тетяною Георгіївною.

– Не поспішив ти, синку? – підібгала губи свекруха, з неприязню розглядаючи невістку.

– Не надумуй, мамо! Все нормально! Кохання у нас і таке інше. Сама ж онуків хотіла, – весело відповів Микола.

Тетяна Георгіївна виявилася класичною вредною свекрухою.

– Звідки в тебе руки ростуть? – обурювалася вона, перемиваючи за невісткою підлогу. – Он, по кутках весь бруд залишився.

Раї, звичайно, було прикро – прибирала вона ретельно, та й готувала добре, – але сваритися зі свекрухою не збиралася.

Навіщо? Щоб повернутися до остогидлого селища, до матері, яка кожні три роки приводила додому нового мужика?

– Тетяно Георгіївно, я все перемию! – кидалася вона відбирати ганчірку у матері чоловіка.

– Та перемий вже! А ще краще – онука мені подаруй! Чи й на це ти не здатна?!

Рая ховала очі й щосили стримувала сльози – вона й сама дитину хотіла. Вони з Миколою працювали над цим питанням активно, але два роки у них нічого не виходило.

Коли на світ з’явився Ігорьок, свекруха менше чіплялася до невістки, але почала вчити, як правильно виховувати хлопчика.

Рая терпіла все, стиснувши зуби – тепер вона взагалі додому не могла повернутися. Кому вона потрібна там із дитиною?

Але виховувати онука Тетяна Георгіївна встигла лише п’ять років, а потім її розбив інсульт, і Раї пів року довелося доглядати лежачу свекруху.

Микола їй практично нічим не допомагав – то на роботі був, то раптом почав в чарку заглядати, а, як матері не стало, взагалі приохотився до хмелю і навіть руку на дружину підіймав.

Це тривало не довго. Коли Ігорю було вісім років, Микола зник на місяць, а потім їх із товаришем знайшли в річці – потонули.

Так Рая залишилася сама з дитиною на руках, але у своїй тепер вже квартирі. Працювала вона на двох роботах, намагаючись виховувати Ігорка, який ріс примхливим та вимогливим хлопцем.

Вчитися не хотів, тому довелося йому йти в армію, а повернувшись звідти, він почав гуляти й часто приходити під мухою.

– Закодуй його, Рай, – скрушно хитала головою сусідка. – Адже пропаде хлопець!

– Та він не погоджується, каже, що сам знає, коли йому гуляти, а коли працювати, – плакала Рая. – Може, переросте?

«Переріс» Ігор лише до двадцяти трьох років, і відразу привів додому наречену – двадцятирічну сироту Анжелу.

Пам’ятаючи про Тетяну Георгіївну, Рая намагалася бути зовсім іншою свекрухою для Анжели – не чіплялася по дрібницях, не критикувала невістку. А та щосили намагалася їй догодити.

Загалом жінки жили дружно і ще більше зблизилися, коли Анжела подарувала їй онука Іванка.

Три роки після цього в сім’ї панували спокій та добробут. Ігор давно не вживав, працював водієм і кожну копійку тяг у будинок, а потім раптом знову почав приходити під мухою.

На запитання матері «що сталося» відмахувався, з дружиною лаявся і за рік несподівано заявив, що хоче розлучення.

– Іншу я люблю, розумієте? – вигукнув із якимось розпачем син. – З нею хочу жити, дітей виховувати!

Виявилося, що у нової любові Ігоря, Марини, було двоє дітей – шість і вісім років, батька яких не стало два роки тому.

– Сину, та ти що?! – ахнула Раїса Матвіївна. – У тебе ж свій син є, рідний. Ти про нього подумай!

– Ігорю, як же так? Як ти можеш нас покинути? – плакала Анжела.

– Я все сказав, – відрізав син.

Того ж дня він зібрав речі й, попри сльози та благання обох жінок, пішов жити до Марини.

– Що ж нам робити? – плакала Анжела. – Куди йти з дитиною?

– А куди ти взагалі зібралася? – здивувалася Раїса Матвіївна. – Ми житимемо разом, а Ігор ще одумається. І навіть, якщо цього не станеться, у мене один онук і одна невістка. Все!

Вона навіть відмовилася знайомитися з Мариною та її дітьми, виявивши несподівану твердість.

– Не хочу я знати цю розлучницю, – відрізала Раїса Матвіївна, коли син спробував поговорити з нею, запрошуючи в гості. – І до мене додому приводити її не смій!

– Ну, як знаєш! – Образився Ігор.

Грошей на сина він майже не давав, а Раїса Матвіївна з Анжелою і не просили – самі впораються, принижуватись ще! Вони продовжували жити однією родиною.

Переймалися Іванком – як він без батька? – але хлопчик на диво спокійно переносив його відсутність, ріс спокійним і розважливим.

У сім років пішов до школи – навчався досить добре, без понукань та примусу з боку матері та бабусі, не хуліганив.

І тут раптом Анжела почала поводитися дивно: затримувалася на роботі в крамниці, іноді взагалі не приходила ночувати, періодично від неї пахло хмелем, а одного разу вона просто зникла разом зі своїми речами.

Лише записку залишила:

«Пробачте мені, Раїсо Матвіївно та Іванко, але жити я хочу по-іншому. Поїхала з коханим. Не шукайте».

Ось як!

Раїса Матвіївна оторопіла і розгубилася.

– Все ж таки нормально було! З чого їй тікати? Може, сталося щось? – голосила вона телефоном Ігорю.

– Та гаразд, мамо, не хвилюйся! Це ти сама вигадала, що вона прекрасна, а насправді все по-іншому! Бог із нею!

– Тільки ось що робити з Іваном, розуму не докладу, – зітхнув син.

– А що з ним робити? Я свого онука нікому не віддам! Ще не вистачало!

– Мамо, я його до себе і забрати не можу – ми у двокімнатній тулимося…

– Та я тобі й не пропоную! Тільки треба це якось оформити…

Інакше заберуть у мене Ваню, а я цього не переживу! – у Раїси Матвіївни аж подих перехопило від такої сумної перспективи.

Насилу, але вдалося їй оформити опіку над онуком.

Він, до речі, від’їзд матері пережив стійко – не плакав, не вередував – навіть заспокоював Раїсу Матвіївну, яку лагідно називав «бабусею».

– Бабусь, ти не переймайся – я тебе ніколи не кину.

Ти тільки почекай, коли я виросту, почну гроші заробляти, і ми чудово житимемо удвох, – серйозно заявив Іван.

– Та ти моє сонечко! Моє щастя! – заплакала Раїса Матвіївна і міцно притиснула онука.

Так вони й стали жити вдвох.

Ігор із новою родиною раптом вирішив переїхати в село, де Марині дістався у спадок великий будинок, і із сином практично не спілкувався.

Іван же ніби викреслив зі свого життя батьків – ніколи про них вголос не згадував, проте, бабусю просто любив.

У всьому їй допомагав, не гребував помити підлогу, або зварити простий суп.

Нічого взагалі не давав їй робити, коли в неї, наприклад, підвищувався тиск.

– Ех, Раю, невже тобі нарешті пощастило? – Запитувала сусідка. – Двоє мужиків з тебе всю душу вийняли, всі нерви вимотали, а третій, хоч і пацан ще, а як дбає про тебе!

– Не наврочити б… – зітхала Раїса Матвіївна і про себе думала: «Аби встигнути Іванка виховати – здоров’я підводить».

З чотирнадцяти років Іван підробляв на мийці, неподалік будинку і швидко потоваришував з майстрами розташованого поруч автосервісу.

Ті тямущого хлопця вітали, охоче вчили його хитрощам ремонту машин і навіть давали якісь доручення – прикрутити-відкрутити, злити мастило…

Він усе схоплював на льоту.

– Я, бабусю, автослюсарем буду, – заявив підліток. – Гроші там нормальні можна заробити, та й подобається мені все це.

– Тобі б хоч технікум якийсь закінчити, – зітхала Раїса Матвіївна. – Без освіти не можна, онучок.

– Не хвилюйся, бабусю – ось в армію схожу, працюватиму і вчитимуся заочно. У мене все заплановано.

– Який же ти в мене молодець, – крадькома втирала сльози Раїса Матвіївна. Цієї самої армії вона дуже боялася, але грошей, щоб “відмазати” онука, у неї не було.

Та нічого, пережила вона і це. Іван звелів їй поводитися добре, не хворіти, дочекатися його обов’язково. Як вона могла його підвести?

Повернувся Іван справжнім красенем:

«Ось і все. Такого хлопця дівки не пропустять, одружиться незабаром і забуде про мене», – подумала Раїса Матвіївна, побачивши онука після року розлуки.

Але біда прийшла, звідки не чекали.

Іван влаштувався на роботу в той самий автосервіс біля будинку, як і обіцяв колись бабусі, вступив на заочне в технікум.

Раїсі Матвіївні, яка вийшла на пенсію, підробляти заборонив категорично – сам забезпечував їх маленьку родину.

Майстром він став добрим, популярним і заробляв пристойно. Тільки дівчат додому не водив, сміявся:

– Я тебе, бабусю, на жодну красуню не проміняю! – і міцно обіймав.

Раїса Матвіївна вже вирішила, що нарешті в її житті все чудово, як раптом на порозі їхньої квартири з’явилася… Анжела.

Постаріла, якась потягана і нещасна – свекруха її й не впізнала одразу, але у квартиру впустила.

– Ти навіщо прийшла? – не стала церемонитися з гостею Раїса Матвіївна.

– Як навіщо? Син у мене тут живе та і я зареєстрована! – скинула голову Анжела. – Житиму я тут. Маю право!

– То недовго тебе виписати, – пробурмотіла Раїса Матвіївна.

Як же вона забула про те, що невістка досі у квартирі зареєстрована?

– Невже виженете матір свого онука? – хитро поцікавилася Анжела. – До речі, де він? Хочу його обійняти!

– Та ти тринадцять років про нього не згадувала! Чого раптом кохання відкрилося?!

– Так! Я теж хочу знати, що ця стороння жінка робить у нашому домі, бабусю? – Іван зненацька з’явився в кімнаті, підійшов до бабусі й цмокнув її в щоку. – Погодуєш мене, бабусю? А то клієнт незабаром приїде – доведеться з його машиною до ночі поратися.

– Звісно, ​​Ваню! – Раїса Матвіївна пішла на кухню, не дивлячись на Анжелу, яка насмішкувато спостерігала за тим, що відбувається.

– Ви, жінко, самі підете чи поліцію викликати? – Почула вона крижаний голос онука, що звертався до матері.

– Ваню, синку, та ти що, правда мене не визнав? – заспівала Анжела. – Я ж мама твоя… Іди хоч обіймемося.

– Руки свої забери! – завжди ввічливий Іван різко перейшов на «ти» і відсахнувся від неї.

Поставивши на плиту каструлю з супом, Раїса Матвіївна спостерігала за всім через прочинені двері.

– Та що ж таке?! – театрально вигукнула Анжела. – Рідний син мамку хвору жене! Та що ж це робиться?

– Концерт закінчуй і вали звідси! – Іван ледве стримував гнів. – Не дай боже, бабусі через тебе погано стане…

– Ах ось воно як! Чужу бабу тобі шкода, а рідну матір ні?! – верещала Анжела.

– Іди звідси, кажу – не доводь до гріха, – онук мимоволі стиснув кулаки.

– Та вона тобі ніхто! – раптом вигукнула його мати. – Не від її сина я тебе прижила! Зрозуміло? Зрадила я Ігорьку, а ніхто навіть нічого не зрозумів.

Носилася тут свекруха навколо тебе: «Ваня – онучок!», Ось я і не стала ні в чому тоді зізнаватися. Виженуть – куди йти?!

Іван буквально побілів. Раїса Матвіївна, хоч і зрозуміла начебто, що щойно видала невістка, але більше за онука злякалася. А ну як із серцем йому погано стане?! Або, ще гірше, вдарить цю… І під суд піде!

Вона вискочила з кухні й рушником почала шмагати невістку – чи хто там вона їй тепер?! – примовляючи: «Пішла геть!».

Анжела, вигукуючи лайки, швидко відступила, і тільки коли за нею зачинилися двері, Раїса Матвіївна впала на підлогу і розридалася.

Переляканий Іван ніби струснувся і кинувся підіймати, заспокоювати.

Проговорили вони майже три години й дійшли висновку, що рідніших один в одного у них нікого немає.

Нехай усі думають, що хочуть! Анжелу, що сунулася знову до них, Іван швидко розвернув:

– Ти на порозі у нас більше не з’являйся. З реєстрації ми тебе знімемо – це легко, я дізнавався.

– У мене такі люди машини ремонтують, що нариватимешся – вмить за ґратами опинишся, – сказав він їй, а потім таким поглядом опік, що Анжела відсахнулася.

– Подивимося! – кинула вона і поспішила піти.

Що вона мала на увазі, так і лишилося загадкою – більше вони її не бачили.

Бабуся з онуком, як і раніше, живуть разом і дуже дружно.

Тільки Раїса Матвіївна переймається – одружити б їй вдало Іванка, тоді й на той світ можна.

Ну, Бог дасть, так і буде…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.