— А винні син і я, напевно, не підготувалися, не створили умови. Дитина зʼявилася через 8 місяців після реєстрації шлюбу, а чоловік не створив умов! – розповідає Валентина Іванівна.

— А що ви мали підготувати? Ремонт зробити й меблі купити чи що? Вони ж, начебто, збиралися з дітьми почекати перші кілька років? Чи не так? Ти ж казала, що обговорювали перед весіллям це питання?

— Саме так! Буквально напередодні реєстрації шлюбу йшлося про те, що років 4 точно почекають, мовляв, квартира стара, ремонту нема, меблів нема, треба обжитися, стати на ноги, а потім уже діти. А тепер вона мені інакше каже, – усміхається оповідачка.

— І найцікавіше, що винні всі: я, яка подарувала синові житло, непридатне для проживання дитини, мій син, який менше ніж за рік не встиг купити кухонний гарнітур і ремонт мільйонний зробити. Усі, крім самої Уляни.

У Валентини Іванівни трохи більше року тому одружився син. І тепер, здається, справа рухається до розлучення, бо вже кілька місяців молоде подружжя не живе разом. Уляна одразу після появи дитини поїхала жити до родичів, в селище, заявивши, що її чоловік для дитини не створив жодних необхідних умов.

Синові Валентини Іванівни 25 років, він працює, щоправда, справи йдуть не дуже гарно. Влаштувався відразу після інституту не за фахом, за два роки роботу змінив, тож його кар’єра практично на самому старті. Перспективи є, але в 25 років і зі стажем роботи півтора року ніхто не зробить його заступником генерального з усіма наслідками, що випливають.

Уляна молодша за сина на рік, приїжджала, у столиці вчилася, потім знімала житло з незаміжніми подругами. Коли син оголосив, що закохався і хоче одружитися, Валентина Іванівна заперечувала: молоді обидва ще зовсім. Але і син, і майбутня невістка запевняли, що просто хочуть узаконити стосунки, але поспішати з дітьми не стануть і перші кілька років витратять на поліпшення добробуту родини.

— І ремонт треба, – міркувала Уляна. – І машину ми хочемо, та й узагалі, хто в наш час одразу кидається закопатися в пелюшках, тим паче в наші роки.

Квартиру синові Валентина Іванівна купувала в борг кілька років тому. Дуже вже привабливий варіант був: після старої бабусі родичі терміново продавали і дуже небагато просили. Розсудивши, що ремонт зробити можна і потім, а нерухомість тільки дорожчає, жінка вклала наявні накопичення, взяла кредит, і для єдиного сина була приготовлена однокімнатна квартира.

— Він жив зі мною практично до самого їхнього весілля. Так і зручніше було, і простіше. Однокімнатна та здавалася, я ж сина одна піднімала, кредит бив би по гаманцю сильніше, якби не орендарі.

Ну і жили там завжди холостяки, у них нарікань до побуту не було, – згадує жінка. – Диван старий, на кухні тільки мийка, та стара навісна шафа. Гардероб там був допотопний, двері поруч стояли. Ну що очікувати від спочатку дешевого житла з бабусиним ремонтом і меблями? Вони не скаржилися, я не міняла нічого і взагалі, я виходила з того, що в 25 років одружуватися рано.

Син жінки теж висловлював бажання почати ремонтувати квартиру через рік-другий, коли утвердиться на новому місці роботи. А тут ця Уляна, одруження і все інше. Та й майбутня невістка, побачивши квартиру, була щаслива: після майже такої самої халупи, але на трьох із подругами, окреме житло. Так, однокімнатна для сім’ї замала, але збиралися ж робити косметику, збирати на кредит потім здавати свекрухи подарунок знову.

— А потім руками розвели: так вийшло, – каже Валентина Іванівна. – Ну вийшло і вийшло, що тепер, обидва винні, я вважаю. Але вже коли вони дізналися про майбутню дитину, то все одно сиділи мої молоді на одних місцях рівно. Власне, грошей у них особливо  й не було. Уляна працювала без оформлення, а в сина зарплата не виросла. Купували речі майбутній дитині, на це теж багато грошей треба.

— А Уляна взагалі щось говорила з приводу умов? Чи вона від початку незадоволена була, що жити доведеться в таких умовах?

— Нила, що незручно, як не прибирай, а порядку немає, що речі класти нікуди. Але не висловлювала претензій. А перед появою дитини свати мої приїжджали. Я так думаю, що вони й наспівали їй, що дитину в ці умови приносити мало не злочин. Ну і з приводу решти теж, мабуть, нашепотіли доньці на вушко, – впевнена Валентина Іванівна.

Зʼявився син, а коли чоловік із нею телефоном обговорював майбутню виписку, то почув, що Уля вже все вирішила зі своїми батьками: вона і малюк поїдуть до них, оскільки у квартирі батька умови не підходять.

— Ну, думали, що на кілька тижнів, щоб сваха допомогла доньці, вона не працює, має змогу, але місяць минув, інший, третій із четвертим, а повертатися ніхто не збирається.

—Стій, а син до них їздив? Тут скільки? 400 кілометрів усього?

— Їздив, – підтверджує Валентина Іванівна. – Не щотижня, але їздив, а потім перестав, бо там почалися закиди й претензії: меблі не купив – бовдур, ремонт не зробив – поганий чоловік.

— Тут в Улянки з дитиною окрема кімната, всі зручності, чистенько, свіженько, а там що? Шпалери старі, сантехніка – жах, підлога скрипить, у вікнах дме з усіх щілин. Ні, доньці й онуку тут краще, раз уже чоловік її не зумів подбати про те, щоб дитинка жила в гідних умовах, – бурчала теща.

— Ну що, ремонт почав робити? Ні? А що ж? Дитину зробив, а заробити й забезпечити її нормальними умовами не зміг? Теж мені, зять! – кепкував батько невістки.

Уляна чоловіка не захищала, навпаки, невдовзі й вона почала казати, що коли чоловік «зробив» дитину, то мусить і заробляти, і старатися, а в такі умови вона з сином не поїде.

— Королівна, – хитає головою подруга. – Спочатку «дякую» і «ми поки що без дітей поживемо», а тепер «мусить» і «дитину зробив»? А він один чи що робив? Вона не брала участі? Ніжки зімкнула і лежала поруч? Або ти повинна була підхопитися, взяти кредит і підготуватися до виписки невістки?

— Виходить так. Загалом, син туди їздити перестав. Дзвонили з істериками і наїздами, погрожували на аліменти подати, дорікали, що татусь забув про сина. А чого згадувати, якщо кожен приїзд одне й те саме: гроші треба добувати, якщо вже дитину «зробив», – каже Валентина Іванівна.

— Він Уляні поставив умову: або вона повертається, або розлучення. Аліменти? Чудово, будуть аліменти. А я взагалі вважаю, що жити у квартирі можна, нічого, що вона вбита, разом би й зробили потихеньку. А не ось так от – звинувачувати чоловіка в тому, що він дитину «зробив», а умови не надав. У тому, що дитина тепер у них є, мій син винен не більше, ніж Уляна!

Що думаєте?

Син Валентини Іванівни справді нікчемний чоловік, який зумів зробити дитину і за рік з гаком не створив більш-менш хоч найменших умов для неї у квартирі?

Чи Уляна та її батьки занадто багато чого хочуть?

КІНЕЦЬ.