В понеділок син до мене прийшов, щоб позичити 1000 гривень, бо до зарплати їм не вистачає. Мені шкода Ігоря, бо в них з Аллою троє дітей, а працює лише син, оскільки невістка в декреті. Та через два дні я до них заскочила. Вони живуть в двокімнатній квартирі, де пластикові вікна і їх мити одне задоволення, але не для моєї невістки.

– Алло, та вже можеш по тихеньку до Великодня готуватися і вікна перемити. Ось, глянь, сонечко засвітило, а вони такі мутні, що й не розбереш, чи то ніч чи день. Соромно тобі має бути. Ти ж дома сидиш, маєш на таке час знайти, – звернулася я до невістка.

А Алла мені так пискливо відповіла:

– Та Ігор вже замовив такого “робота”, який на батарейках і дуже гарно миє.

Я стерпла, бо, як сказав син, вони на хліб і молоко не мають, а тут якісь роботи замовили.

Я стояла в коридорі, дивлячись на Аллу, і не могла повірити своїм вухам.

– Що ти сказала? – перепитала, ніби недочула.

– Ігор замовив робота для миття вікон, – повторила невістка і якось аж гордо кивнула.

Я схопилася за серце.

– Так, Алло, то я правильно розумію? Ви до мене приходите грошей позичати, бо на продукти не вистачає, а самі купуєте якогось робота?

Алла знизала плечима.

– Ну а що, мамо? Це ж не я купила, а Ігор. Він сказав, що це зручно.

– Ой, Господи! – я ледь не схопилася за голову. – У вас троє дітей, жінко, троє! Ви ж на них економити будете?

Алла фиркнула:

– Та ні, мамо, ви все перебільшуєте. Робот – це ж не розкіш, а зручність.

– Яка ще зручність, коли на хліб не вистачає?! – я вже не стримувалася.

У цей момент у дверях з’явився Ігор. Видно, що втомлений після роботи, кинув сумку на підлогу і зупинився, побачивши моє розлючене обличчя.

– Що тут відбувається?

Я зітхнула і кинула в його бік гострий погляд.

– Ігоре, скажи мені, ти прийшов до матері позичати гроші, бо вам не вистачає до зарплати, а сам тим часом купуєш роботів?

Син опустив очі.

– Мамо, ну ти знову починаєш…

– Ой, я ще не починала! – я аж руками розвела. – Може, ще прислугу наймете? Чи офіціанта собі замовите, щоб каву вам подавав?

Алла пирхнула:

– Мамо, ну ви ж знаєте, що я з дітьми цілими днями. Часу немає на те миття вікон.

– Алло, та я в твої роки теж дітей мала і нічого, все встигала! Ще й працювала! – не стрималася я.

Ігор потер перенісся.

– Мам, та не нервуйся. Ми повернемо тобі ту тисячу, не переживай.

– Ігоре, мені не грошей шкода, – я перевела дух. – Мені шкода тебе! Бо ти, як кінь, працюєш, а тут якісь роботи замовляють, замість того, щоб просто взяти ганчірку в руки!

Алла відвернулася, мабуть, ображена. Ігор подивився на мене втомленими очима.

– Мам, ти не розумієш. Світ змінився. Зараз так живуть.

– Ага, а потім ще скаже, що і варити вам ліньки, і купите якогось кухонного робота!

Алла раптом аж розсміялася.

– Ой, до речі, ми якраз подумували над тим, щоб мультиварку взяти, щоб їжу готувала…

– О, Господи, заберіть мене звідси! – я розвела руками. – То ви мене ще потім і не нагодуєте власноруч?

Алла кинула погляд на Ігоря, ніби чекала від нього підтримки, але він лише розвів руками.

– Мам, ну що ти хочеш? Ми живемо, як нам зручно.

– Ага, живете, – зітхнула я. – На позичені гроші.

Ігор насупився.

– Ми тобі все повернемо.

– Діти, – я подивилася на них і похитала головою, – я думала, що вам потрібна допомога. А ви просто не вмієте жити по-людськи.

Я розвернулася і пішла до виходу. На порозі зупинилася, обернулася і додала:

– А Великдень ви теж роботом святкувати будете?

Алла закотила очі, а Ігор мовчав. Я зачинила за собою двері, не знаючи, що мені думати.

А як би ви вчинили на моєму місці? Це я надто сувора, чи молодь справді не знає ціну грошам?

Джерело