– Ні, ну а що такого? Ти що, не згодна? Мені здається, думка слушна.

– Ну, ти ж від бабусі трикімнатну отримала? Так продай її, та купи моїй мамі будинок, – сказав Андрій, дивлячись на дружину через свої окуляри в тонкій металевій оправі.

У свої тридцять шість він уже почав сивіти біля скронь, що додавало йому солідності. Але якось не в’язалося це з його тоном – ніби йшлося про чайник, а не про продаж квартири.

Марина підняла очі від тарілки і відчула, як у повітрі зависла тиша, тільки холодильник муркотів у кутку.

Її руки, звично тонкі й акуратні, як у медсестри, завмерли, не торкаючись виделки. Їй було всього тридцять чотири, а в очах все ще світилася юнацька жвавість, але зараз ці очі сповнювалися тривогою.

– Що означає «продавай»? – перепитала вона, змахнувши пасмо волосся, що вибилося з хвоста. – Квартира від бабусі Віри. Ми ж домовилися, що її здаватимемо.

Дванадцятирічна Аліса, схожа на маму очима і на тата підборіддям, припинила колупати виделкою в тарілці. Вона одразу зрозуміла, що ця розмова щось змінить.

– Мама знайшла будинок, – вів далі Андрій, знімаючи окуляри та протираючи їх футболкою. Це був жест, який він робив завжди, коли нервував. —

– Двісті квадратів, ділянка доглянута, гараж є. І головне – ціна відповідна – саме стільки, скільки твоя трикімнатна коштує.

– Почекай-чекай, – Марина відклала виделку. – Звідки ти знаєш, скільки коштує бабусина квартира?

Андрій замовк на секунду, явно заплутавшись.

– Ну… мама рієлтора запросила, він приблизно оцінив…

– Що? – Марина відчула, як усередині зародилося хвилювання. – Тетяна Петрівна водила рієлтора у квартиру бабусі Віри? А мене не спитали?

– Марино, ну чого ти завелася? – сказав Андрій, знову одягаючи окуляри, наче ховаючись за ними. – Мама ж хотіла як краще.

– У неї будинок у жахливому стані – дах тече, фундамент просідає. А тут така можливість… Продаємо твою троячку, купуємо їй будинок.

– Тату, – тихо втрутилася Аліса, – а як же моя кімната у бабусі Віри? Там усі мої книжки, колекція мінералів.

– У бабусі буде ціла хата, – сказав Андрій, посміхаючись. – Уявляєш? Ціла кімната під твою бібліотеку. І сад, можна буде грядки розбити.

Марина уважно дивилася на чоловіка і не могла повірити своїм очам. П’ятнадцять років разом, а такого вона ще не бачила. Він був завжди м’яким, трохи повільним в ухваленні рішень. А тут – наче підмінили.

– Я, мабуть, піду в кімнату? – спитала Аліса, відчуваю, як напруга в повітрі зростає.

– Іди, доню, – сказала Марина, кивнувши.

Щойно дочка пішла, Марина повернулася до чоловіка.

– Отже, Андрію. Давай чесно. Коли Тетяна Петрівна встигла знайти будинок? І чому я про це тільки зараз дізнаюся?

Андрій побарабанив пальцями по столу, явно нервуючи. Це завжди був його спосіб впоратися з хвилюванням.

– Тижня зо два тому. Вона випадково оголошення побачила, зателефонувала… – сказав він, намагаючись не дивитись на дружину.

– Два тижні тому? – Марина похитала головою, не вірячи своїм вухам. – І весь цей час ви обговорювали продаж моєї квартири за моєю спиною?

– Чому одразу «за спиною»? – Андрій насупився, і в його голосі прозирало помітне роздратування. – Мама просто вивчала можливості. У неї там, між іншим, передоплату за будинок вимагають. Вона вже внесла…

– Що вона зробила? – Марина підняла брови, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.

– Внесла передоплату. П’ятдесят тисяч. Всі свої заощадження віддала, – промовив Андрій з таким тоном, що, здавалося, цим усе пояснювалось та виправдовувалося.

Марина встала з-за столу, не в змозі більше сидіти.

– Знаєш що? Я зараз піду до Аліси, перевірю уроки. А ти подумай про те, що сказав. І над тим, як твоя мати могла внести передоплату за будинок, не маючи жодних гарантій, що я погоджуся продати квартиру. Зауваж – свою квартиру!

Вона вийшла, залишивши його з цим відкритим питанням, яке, видно, його зовсім не турбувало.

Наступного ранку зателефонувала свекруха. Тетяна Петрівна, невисока та енергійна жінка сімдесяти років, завжди пишалася своїм умінням «розрулювати ситуації», як вона говорила.

– Марино, доброго ранку! – її голос звучав так, ніби вона щойно виграла джекпот. – Ти не уявляєш, який чудовий будинок я знайшла!

– Три спальні, кухня простора, ділянка доглянута. І головне – поряд з вами. Уявляєш, як було б чудово? Я б з Алісою сиділа, доки ти на роботі…

Марина слухала, відчуваючи, як її терпіння закінчується. Тетяна Петрівна говорила так, ніби питання вже вирішене, начебто це вже не обговорюється.

– А ви не думали, Тетяно Петрівно, що в мене можуть бути свої плани на бабусину квартиру? – спитала вона стримано, максимально спокійно.

У слухавці повисла тиша.

– Які плани, Марино? У вас є квартира. Для чого вам друга? А тут така можливість допомогти матері чоловіка.

– Допомогти? – Марина стиснула телефон, бо все це вкрай розлютило її. – А ви не думали, що вносити передоплату за будинок, не обговоривши це зі мною, – це трохи дивно?

– Ой, Марино, так вийшло просто! – у голосі свекрухи з’явилися запобігливі нотки, – господарі квапили, казали, що є інші покупці. А будинок такий хороший, і ціна відповідна …

Марина заплющила очі на секунду, намагаючись заспокоїтися. Скільки ще доведеться чути ці виправдання?

Надвечір того ж дня зателефонувала тітка Люда, молодша сестра свекрухи. У свої п’ятдесят три вона так само залишалася небайдужою до чужих справ і завжди любила бути в курсі подій.

– Марино, я тут дещо почула, – почала вона. – Ти ж розумієш, Тетяна стільки для вас зробила. Пам’ятаєш, як вона вам на квартиру дала грошей? Усі свої прикраси тоді продала.

– Тітко Людо, – перервала її Марина, підвищивши голос. – Ми вдячні Тетяні Петрівні за допомогу. Але до чого тут квартира моєї бабусі Віри?

– Ой, Марино, ти ж розумієш, у якому стані будинок? Тетяна з сімдесятого року там мешкає, всі сили на цей будинок поклала. А тепер – дах ось-ось звалиться…

Марина заплющила очі, та зробила глибокий вдих.

– Давайте так, тітко Людо. Це наша сімейна справа. Ми самі розберемося.

Після цієї розмови Марина зрозуміла: дзвінки не припиняться. І, як вона й очікувала, за тиждень зателефонували усі, хто міг.

Від двоюрідних сестер, до дальньої родички з Черкас. Кожен вважав своїм обов’язком нагадати, як Тетяна Петрівна свого часу зробила перший внесок за їхню квартиру.

Але Марина думала зовсім про інше. Вона згадувала, як бабуся Віра, маленька, але незламна жінка з добрими зморшками навколо очей, виходжувала її після важкого грипу в першому класі.

Як терпляче допомагала із завданнями, пояснюючи кожен крок. Як раділа, коли онука вступила до медичного училища.

У їхній родині любов до медицини передавалася по жіночій лінії – бабуся Віра пропрацювала сорок років старшою медсестрою в міській лікарні. А тепер і Аліса почала говорити, що хоче стати лікарем.

Вечорами, коли дочка вже спала, а Андрій демонстративно йшов в іншу кімнату дивитись телевізор, Марина сідала за кухонний стіл із калькулятором та блокнотом. Цифри складалися, але рішення все не приходило.

Одного ранку, проводивши Алісу до школи, вона поїхала до бабусиної квартири. Типова трикімнатна в спальному районі, але для Марини тут було все – кожен куточок нагадував про бабусю Віру.

Старе крісло, де вони разом сиділи, читаючи книжки. Стіл, за яким вирішувалися шкільні завдання. Кухня, де бабуся вчила її готувати.

Марина сіла у знайоме крісло, дістала новий блокнот і почала писати. Рядок за рядком, варіант за варіантом. Надвечір рішення було знайдено.

– Нам треба всім поговорити, – сказала вона чоловікові за вечерею. – Запроси маму на суботу.

Андрій здивовано підняв брови.

– Ти щось вирішила?

– Так. Думаю, це рішення влаштує всіх.

У суботу за великим столом зібралися Марина, Андрій, Тетяна Петрівна та Аліса. Марина дістала аркуші з обчисленнями.

– Я все порахувала, – почала вона, розкладаючи папір перед ними. – Квартира бабусі Віри знаходиться у хорошому районі, поряд із метро.

– За нинішніми цінами її можна продати за солідні гроші. Цієї суми вистачить на покупку двокімнатної квартири у цьому ж районі та однокімнатної для Тетяни Петрівни.

– А як же будинок? – розгублено спитала свекруха, смикаючи край своєї улюбленої синьої кофти.

– Тетяно Петрівно, подивімось правді у вічі, – спокійно сказала Марина. – Ваш будинок потребує капітального ремонту. Щороку будуть нові проблеми.

– Дах, фундамент, проводка – все це вимагає величезних вкладень. Якщо ви продасте будинок зараз, можете додати гроші на покупку однокімнатної квартири. Житимете поряд з нами, не потрібно буде переживати за нескінченний ремонт.

– А двокімнатну можна буде здавати, – підхопив Андрій, його обличчя прояснилося. – Гроші підуть на освіту Аліси.

– І ще залишиться фінансова подушка безпеки для всієї родини, – додала Марина.

Тетяна Петрівна мовчала, сидячи за столом, розглядаючи свої старі, покриті зморшками руки. Вона прожила у цьому будинку ціле життя.

Стіни, підлоги, вікна – все тут було знайоме, наче частини її тіла. У кожному куточку своя пам’ять, у кожній тріщині своя історія.

Але в останні роки будинок став для неї тяжким тягарем. Ремонт, який був потрібний, – це вже не просто незручність, а необхідність. Це був справжній виклик, з яким вона не могла впоратися.

– А де ця однокімнатна? – нарешті спитала вона, і в її голосі була не так цікавість, як втома.

– Я вже дивилася варіанти, – пожвавішала Марина, відчувши зацікавленість. – Є чудова квартира у сусідньому будинку. Новий ремонт, велика кухня, балкон засклений. І головне – до нас п’ять хвилин пішки.

– І до моєї школи близько! – Втрутилася Аліса, ледве стримуючи радість. – Бабуся, ти зможеш мене зустрічати після уроків.

Тетяна Петрівна підвела очі на невістку, і на її обличчі відбилася м’яка подяка, в якій було щось від самої бабусі Віри:

– А ти мудра, Марино. Як твоя бабуся Віра… Вона б пишалася таким твоїм рішенням.

Життя, здається, почало розвертатися на новий шлях. Протягом наступних трьох місяців усе сталося так швидко, що Марина ледве встигала усвідомити те, що відбувається.

Продаж бабусиної квартири, купівля нових і, нарешті, переїзд Тетяни Петрівни — все переплелося в одну велику круговерть подій.

Нова однокімнатна квартира свекрухи виявилася навіть кращою, ніж вони очікували. Простора кухня стала місцем для сімейних вечорів, а Тетяна Петрівна, яка спочатку переймалася з приводу переїзду, тепер не могла натішитися.

– І крамниця поряд, і до вас подати рукою. А головне – не треба щовесни дах латати!

Аліса проводила у бабусі дедалі більше часу. Вона з подивом виявила, що Тетяна Петрівна, колишня вчителька початкових класів, чудово пояснює їй математику.

А у вихідні вони з Андрієм їздили перевіряти двокімнатну квартиру – перші квартиранти вже заїхали, і оренда справно надходила.

Старі фотоальбоми тепер займали почесне місце на полиці у квартирі Тетяни Петрівни. Вона сама наполягла на цьому:

– Нехай тут будуть. Це наша спільна історія тепер.

Вечорами, коли всі розходилися, Тетяна Петрівна часто діставала альбоми, перегортала сторінки. Ось маленька Марина вчиться кататися на велосипеді під наглядом бабусі Віри. Ось перший день Аліси у школі. Ось вони всі разом на дачі у тітки Люди.

– Знаєш, Марино, – якось сказала вона, закриваючи черговий альбом, – твоя бабуся Віра була дивовижною жінкою. Вона виховала тебе справжньою людиною. Тепер я розумію, чому вона так пишалася тобою.

А днями Аліса принесла дванадцять балів по контрольній з математики.

– Це ми з бабусею Тетяною готувалися! – з гордістю сказала вона. – Бабусю, а розкажи ще раз, як ти в школі дітей навчала?

Тетяна Петрівна посміхнулася, згадуючи ті дні, коли її першокласники не знали, як рахувати до десяти, а вона терпляче пояснювала їм кожен крок.

Вона розповіла Алісі про кумедні випадки, про те, як діти плутають слова і як вони щиро раділи маленьким перемогам.

А Марина сиділа, дивилася на них і думала – як добре усе склалося. Найскладніше рішення в їхньому житті виявилося найправильнішим.

Все, що здавалося неможливим, призвело до того, що в їх сім’ї стало два будинки: квартира Марини та Андрія, де вони збиралися у вихідні, і затишна однокімнатна Тетяни Петрівни, де панувала справжня сімейна гармонія.

На стіні в кімнаті Аліси з’явилася нова фотографія у рамці – чотири покоління жінок їхньої родини: прабабуся Віра, бабуся Таня, мама та сама Аліса.

Під нею дівчинка прикріпила свою першу дванадцятку з анатомії. Вона твердо вирішила вступати до медичного – адже це також частина їхньої сімейної історії.

І Марина була впевнена, що десь там, на небесах, бабуся Віра дивиться та посміхається. Видно, що її спадщина допомогла їх сім’ї стати міцнішою.

Хоча, не у всіх бувають такі відносини після отримання спадку. І чому спадкові квартири так муляють всім? Як ви вважаєте?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.