Все, що я з’їла до цього, підступило у мене до горла, коли я побачила, що в моїй тарілці з борщем плаває серед капусти, картоплі, буряка і всієї решти тих продуктів, які мають бути в борщі.

Це я вперше вчора їла борщ свекрухи. Заміжня я півроку, але оце ми тільки попали у село в гості до батьків чоловіка на кілька днів. Свекруха зварила запашного борщика, ми сіли обідати за стіл.

Я почала сьорбати зі своєї тарілки, борщ дійсно був смачний, а потім я побачила оце! Це була півняча голова.

Знаєте, з очима, гребенем, дзьобом, шматком шиї. Вона дивилася на мене цими звареними очима з моєї тарілки, і я зрозуміла, що більше я у свекрухи нічого не їстиму.

Коли я сказала Галині Богданівні, в чому справа, що я ніколи не бачила такого в борщі, вона здивувалася.

— А що тут такого? У нас так завжди роблять! Такий хороший міцний бульйон виходить!

Я подивилася на чоловіка, шукаючи підтримки, але він лише знизав плечима.

— Моя мама завжди варила борщ або на реберцях, або просто на курочці. Але ніяких півнячих голів у борщі я в житті не бачила!

Свекруха зітхнула, ніби я маленька дитина, якій треба пояснити очевидні речі.

Я знову мовчки подивилася на тарілку. Півняча голова здавалася мені зараз якимось зловісним знаком. Я відставила ложку і сказала, що більше не хочу.

Інші страви у них теж були дещо дивними. Наприклад, узвар був не солодкий, а підсолений. Смажене м’ясо вони їли майже сире, тому що «так смачніше». Хліб був не білий, не чорний, а якийсь сіро-зелений — і я не жартую, такий колір він мав.

– Це хліб з кропивою, як пекла ще моя бабця! – з гордістю пояснила Галина Богданівна.

Я намагалася поводитися ввічливо, але на третій день зрозуміла, що далі так не витримаю. Чоловік, звичайно, їв усе і навіть хвалив. Я ж шукала порятунку в магазинному печиві та йогуртах.

Але найгірше було не їжа. Найгірше було те, як свекруха постійно вказувала мені, що я роблю не так.

— Чого ти не встаєш о п’ятій ранку?

— Чого ти не ходиш зі мною доїти корову? Ти повинна всього навчитися, бо син у нас один і все дістанеться вам.

— Чого ти не взяла вишиванку з собою, у нас у селі так прийнято.

А одного разу вона просто сказала:

— От колишня дівчина Дмитра була гарна господиня, я її дуже любила. От щось тільки вони не зійшлися поглядами на життя.

Я ледь не поперхнулася чаєм. О, отже, ми вже порівнюємо мене з його колишньою!

— Та добре, мамо, не починай, — сказав чоловік, але не дуже впевнено.

І тут я зрозуміла, що Діма взагалі не бачить проблеми. Він виріс у цьому селі, для нього це норма. Для мене — ні.

Та найдивнішим для мене стало те, що першого ж вечора мені виділили «почесне» місце на ліжку разом із свекрухою!

— У нас не прийнято, щоб невістка спала в кімнаті чоловіка, поки не народить йому дитину, — поважно пояснила вона.

— Що?!

— Не галасуй. Дмитро буде спати в кімнаті з батьком, а ти зі мною, як усі нормальні жінки.

Звичайно, ми з Дімою не погодилися на це. Я ще ніколи так швидко не пакувала речі, як в останній день цих гостин.

А Галина Богданівна примовляла:

— Ой, така делікатна панночка! Все їй не так!

Я промовчала, бо знала: якщо зараз відкрию рота, то нічого доброго не буде.

В машині мені Діма сказав:

— Наступного разу ти підготуєшся до нашого сільського життя.

Я нічого не відповіла. Бо наступного разу, мабуть, не буде.

Єдине, що мене турбує, це пояснити чоловікові, що я не хочу жити за цими дивними правилами? І як узагалі спілкуватися з такою свекрухою, у чиєму борщі – півняча голова?

Джерело