– Ти називаєш це борщем? Це більше схоже на воду з буряком. Який безлад на кухні! Ти взагалі вмієш готувати?, – запитала мене свекруха.

Я відклала ложку й глибоко вдихнула. Ну ось, почалося. Ця жінка знову за своє.

– Тетяно, мені завжди здавалося, що ти не дуже хороша господиня. А тепер бачу – що таки ти геть нічого в цьому не тямиш! Олег повинен їсти нормальну їжу, а не цю “водичку”.

Кожен її візит – це випробування. Вона ніколи не скаже доброго слова, завжди знайде до чого причепитися. Я мовчки подала тарілку Олегу, який зробив вигляд, що не почув її коментарів, і взяв ложку. Я знала, що борщ смачний, та й чоловік ніколи не скаржився.

– Мам, може, вистачить? – нарешті озвався Олег, коли вона втретє згадала, що в її молодості жінки не водили машини, не працювали по 10 годин і не змушували чоловіків допомагати по дому. – Ми живемо по-іншому. Це наші правила.

Свекруха піджала губи, але промовчала. Я ж усміхнулася. Це вже перемога.

Я давно звикла до її шпильок. Коли ми тільки почали зустрічатися з Олегом, вона одразу дала зрозуміти, що я їй не подобаюся. Мовляв, він міг знайти собі когось краще – ту, що тихо сидітиме вдома і не висовуватиметься. Її ідеал – жінка, яка беззаперечно служить чоловікові, а не сперечається з ним.

Але я не така. Я не збиралася відмовлятися від своєї кар’єри, планів і мрій лише для того, щоб комусь догодити. Я знала, що Олег мене любить, що ми разом будуємо майбутнє, і думка його матері мене не обходила. Хоча, зізнаюся, бували моменти, коли я хотіла закричати їй прямо у вічі.

Проте з часом я навчилася не реагувати на її підколювання. Вона може говорити, що хоче, але наше життя – це наша справа. Проте, здавалося, їй це не давало спокою.

Моя свекруха з першого дня вирішила, що я їй не подобаюся. Вона уявляла для Олега “справжню” дружину – ту, що буде варити борщі, прати сорочки і слухати чоловіка, як Біблію. А тут я – незалежна, працюю, маю власні амбіції. Найбільший її подив – я не лише не бачу проблеми в тому, що Олег миє посуд, а й вважаю це нормальним.

– Ти що, змушуєш його це робити? – якось запитала вона, коли побачила, як Олег прибирає після вечері. – Він працює, він втомлений! Це ж не чоловіча справа!

– А я що, не працюю? – не витримала я. – У нас двоє дітей, і ми обоє за них відповідаємо. Ми команда.

Свекруха похитала головою, мовляв, нічого з нас не буде. Але життя саме поставило її на місце.

Вона часто натякала, що Олег заслуговує на краще. Мовляв, він такий гарний, працьовитий, а я його “експлуатую”. В її уявленні, чоловік мав тільки працювати і приносити додому гроші, а жінка – створювати затишок. Вона не розуміла, що часи змінилися, що ми живемо у XXI столітті, де сімейні обов’язки діляться порівну.

Був випадок, коли вона заявила мені в обличчя: “Ти його змучила. Він схуд, виглядає втомленим. Ти маєш дбати про нього, а не навантажувати справами!” Я ледь не розсміялася. Невже вона не розуміла, що ми разом долаємо труднощі, разом працюємо і разом підтримуємо один одного?

Коли Олег втратив роботу, ми довго не говорили про це рідним. Було важко – і фінансово, і морально. Я почала брати додаткові зміни, щоб витягнути сім’ю. Олег шукав роботу, але з цим не все так просто.

Зрештою, правда випливла. Свекруха дізналася і, на мій подив, не стала звинувачувати мене, а просто здивувалася:

– І ти це терпиш? Ти одна все тягнеш? – її голос звучав так, ніби я мала відразу подати на розлучення.

– А чому ні? – здивувалася я. – Це тимчасово. Ми разом, ми підтримуємо одне одного.

Цей аргумент її загнав у глухий кут. Вона не могла зрозуміти, як так – жінка працює, чоловік сидить вдома з дітьми. Це було проти всіх її принципів. І що найголовніше – вона нічого не могла сказати.

Я бачила, як вона вагається. Вперше вона не мала готової відповіді. Це був момент, коли я зрозуміла – можливо, вона нарешті почне розуміти нас. Можливо, її стереотипи похитнулися, хоча б на мить.

Через кілька місяців Олег знайшов нову роботу. Ми зітхнули з полегшенням, бо це були справді важкі часи. Він запросив мене в ресторан, щоб віддячити. І що найцікавіше – з дітьми залишилася свекруха. Навіть не сперечалася.

І тут сталося щось, чого я ніяк не очікувала. Коли ми повернулися, вона сказала:

– Я рада, що у мого сина така дружина. У мене з самого початку було добре передчуття про тебе.

Я ледь не впала від здивування. Олег теж виглядав враженим. Ми подумали – а може, її підмінили?

Я все ще скептично ставлюся до цієї раптової зміни. Але, може, це момент, коли вона дійсно почала бачити, що сім’я – це не про “хто що має робити”, а про підтримку та взаємоповагу?

Як думаєте, люди можуть змінитися? Чи це лише тимчасове усвідомлення, яке зникне при першій нагоді? Чи можуть такі переконання справді похитнутися під впливом реальності?

Джерело