Моя свекруха була розлючена, що ми найняли няню. Вона думає, що ми шкодимо Юлечці й викидаємо гроші на вітер.

Частина мене хотіла виплеснути всю свою злість, крикнути свекрусі в обличчя, щоб вона припинила маніпулювати моєю дитиною. Але я знала, що це марно. Вона не бачила в цьому нічого поганого. Вона була впевнена, що діє на благо онучки.

Як тільки ми з Борисом сіли за стіл, я зрозуміла – ця розмова не буде легкою. Свекруха, яку звати Галина, поправила на столі бездоганно випрасувану скатертину та подивилася на мене так, ніби чекала веселої новини. Борис мовчав, зрідка ковтав слину, а Юля, не помічаючи нашої напруги, розмальовувала квіти на білому аркуші.

– За останній час у нас багато що змінилося… – почала я тихим голосом, непомітно стискаючи руки під столом.

– Сподіваюся, це не щось погане? – озвалася свекруха з перебільшеною усмішкою.

Я зітхнула й кивнула чоловікові, щоби він мене підтримав. Та Борис тільки знітився, дивлячись у бік нашої доньки. Тоді я наважилася:

– Ми найняли няню.

Мені здалося, що навіть весела пісенька з телевізора в сусідній кімнаті стихла. Свекруха замовкла, глянула на мене, на Бориса й знову на мене.

– Ви жартуєте? – вона поморщилася, наче скуштувала щось гірке.

– Ні, – сказав Борис, торкаючись моєї долоні під столом.

– Для чого вам якась чужа людина? – Галина ледь чутно видихнула й почала простукувати пальцями по столі.

Я знала, що прозвучить саме це запитання. І все ж усередині мене все похололо. Адже від початку було ясно – свекруха сприйме наше рішення як зневагу до її допомоги.

– Ви ж не завжди можете бути з Юлею, – пояснила я. – У вас власні плани, друзі, поїздки, а нам потрібна стабільна людина на кожен день.

– Невже онука для мене – зайвий тягар? – Галина гордовито підвела брову. – Ви економите на рідній бабусі?

– Ми не економимо, – втрутився Борис, – просто хочемо впорядкований графік: няня приходитиме щодня, забирає Юльку з дитсадка, залишається з нею вдома, поки ми з Наталею не повернемося з роботи.

– Ой, та кому це треба, – вона різко встала, а стілець скрипнув.

– Борисе, невже ти дозволиш витрачати гроші абикуди?

Чоловік мовчав, на що Галина тільки фиркнула:

– Якщо ви думаєте, що я сидітиму, склавши руки, й спостерігатиму за цією “ганьбою”, то дуже помиляєтеся.

Вона розвернулася й вийшла з кімнати так раптово, що Юля підстрибнула на своєму стільчику та впустила олівець. Я ледь стримала себе, щоб не побігти слідом і не розпочати гарячкову суперечку. В душі я почувалася винною, але водночас розуміла – ми з Борисом маємо право вирішувати, як краще для нашої дитини.

Перші дні після цього “відкритого протистояння” минали у підозрілій тиші. Галина не дзвонила і не приїжджала. Борис казав, що, мабуть, вона заспокоїться й збагне нашу позицію. Та все виявилося не так просто.

Якось удень мені зателефонувала няня – вона стояла перед зачиненими дверима дитсадка й не бачила нашої доньки. З’ясувалося, що Галина сама забрала Юлю, не попередивши ні нас, ні виховательку. Я відчула, як у мене перехоплює подих. Намагаючись зберегти спокій, подзвонила свекрусі.

– Вирішила самостійно? – стиха спитала я.

– Чому не повідомили нам?

– Я онуку не викрадала, – зневажливо відповіла вона. – Юля сама хотіла до мене.

– Ми домовлялися інакше, – стримано промовила я, дивуючись, як вдається не підвищувати голос. – Ми довірили няню, вона отримує платню за те, щоб слідкувати за Юлею. Якби ви бажали забрати дитину, достатньо було зателефонувати.

– Так-так, – свекруха зробила паузу. – Це ви з Борисом вирішили довірити чужій людині, а дитина сказав, що їй некомфортно. Що ж, я рідна бабуся, не могла відмовити.

Поклавши слухавку, я зрозуміла: Галина не припинить. Ввечері розповіла все Борису.

– Буду з нею говорити, – зітхнув він важко. – Але я знаю її характер: чим більше ми наполягаємо, тим активніше вона доводитиме, що має рацію.

– Проте не можемо ж ми дозволяти їй забирати Юлю без повідомлення, – відповіла я. – Це вже виходить за межі.

Борис лише кивнув. Наступного дня він зустрівся зі свекрухою. Та виявилося, що розмова вийшла складнішою, ніж він очікував. Галина твердила, що няня – це просто витрачання грошей і стрес для Юлі, а нас із Борисом звинуватила в тому, що ми “забули”, хто ростив нас і як важливо триматися родини. Зрештою Борис, майже втративши аргументи, пішов, залишивши свекруху із саркастичним поглядом.

Минув ще тиждень, і Галина розповсюдила чутку, що няня “залякує” Юлю, а ми з Борисом не цікавимося, як дитина насправді почувається. Я почала отримувати дивні погляди від інших батьків у садку. Одна мама сказала мені:

– Мені Галина казала, що Юля боїться няні, плаче й не хоче йти додому з нею. Ви ж зрозумійте, я кажу це без осуду, просто турбуюся…

Я мимоволі стиснула мобільний у руці. Заспокоївшись, пояснила – усе це вигадки, Юля нормально ладнає з нянею, займається з нею англійською та творчістю, і загалом донька задоволена. Мама лише зітхнула й знизала плечима, мовляв, не хоче встрявати в сімейну історію.

Повернувшись додому, я глянула на Юлю. Вона спокійно складала пазли на килимку й час від часу весело наспівувала пісеньку з мультфільму. Здавалося б, усе гаразд. Але в якусь мить вона підвела голівку й запитала:

– Мамо, а бабуся вже не хоче зі мною гратися?

– Чому ти так вирішила, донечко?

– Вона казала, що коли ви візьмете няню, їй не буде коли приходити й гуляти зі мною. Наче ви їй забороните.

У мене запекло десь у середині. Звісно, Галина встигла щось “нашепотіти” Юлі, підживлюючи сумніви в моєї дитини. Але я лишилася незламною: посадила доньку коло себе, обійняла й м’яко пояснила:

– Бабуся любить тебе. Просто ми з татом вирішили, що нам потрібна допомога людини, яка в певні години точно буде поруч. Це не означає, що бабуся зникне з твого життя.

Юля з розумінням кивнула, але в її погляді було помітно тривогу.

Того ж вечора я сказала Борису:

– Нам треба раз і назавжди обумовити правила зі свекрухою. Якщо ми дозволимо їй і далі втручатися, вона робитиме це без упину.

– Я вже не знаю, як знайти з нею спільну мову, – зізнався Борис.

– Скільки разів ми їй пояснювали? Вона все одно чинить по-своєму.

Ми домовилися, що наступного дня запросимо Галину на розмову. Коли вона прийшла, моя напруженість була відчутною. Я попросила Бориса почати:

– Мамо, – сказав він, – ми дуже цінуємо твою допомогу й любов до Юлі. Але не можна ось так нехтувати нашими рішеннями. Няня – це наш вибір. Ми не хочемо забороняти тобі бачитися з онучкою, але просимо, щоб ти не забирала Юлю з садка чи не вмовляла її проти нашої волі.

– У мене немає мети проти вас іти, – криво всміхнулася Галина.

– Просто я не можу зрозуміти, для чого вам стороння людина, коли рідна бабуся завжди поруч.

Я відчула, як у горлі стислося від хвилювання. Та все ж витиснула:

– Ми обоє працюємо. Ми не можемо навантажувати вас щодня. Коли ви захочете погратися з Юлею – ми лише зрадіємо. Але, будь ласка, не підбурюйте її проти няні й не розказуйте іншим батькам, що дитина нібито боїться.

Галина стиснула губи.

– Гаразд, – мовила вона нарешті. – Не обіцяю, що зрозумію вас, але спробую не втручатися.

Може, це лише тимчасове затишшя. Та я все ж хочу вірити, що Галина дасть нам спокій і почне поважати наше рішення. Я не прагну її відштовхнути. Просто хочу, щоб наша сім’я жила в гармонії й щоб Юля росла щасливою.

А як ви вважаєте – чи можливо знайти компроміс у таких ситуаціях, чи завжди доводиться показувати рішучість і тримати чіткі кордони? Мені буде цікаво дізнатися ваші думки.

Джерело