Cин Олени Костянтинівни одружений вдруге. Так вийшло. З першою дружиною розійшовся, коли синові було 4 роки. Нині хлопчику 10, а в його батька новий шлюб і однорічна донька.

— Я в їхні справи не лізла, – зітхає Олена Костянтинівна.

– Правих і винних у розлученні не буває. А якщо й буває, то рідко це. Зазвичай двоє винні, що не ужилися. Але, принаймні, з колишньою дружиною сина Настею в мене стосунки непогані. Був, звісно, період охолодження, але невістка швидко зрозуміла, що я їй не ворог, та й варіантів у неї ніяких інших з допомогою не було.

Анастасія, перша дружина сина Олени Костянтинівни, рано залишилася одна. Точніше, мама пішла з життя давно, батько десь є, але навіть останні чутки про нього 10-ти річної давності були не надто обнадійливі – спився зовсім, мало не безхатьком був зі своєю співмешканкою в далекому селі.

Від матері Насті дісталася квартира, точніше, раніше вона бабусі з дідом належала, коли дівчина виходила заміж, нікого з її родичів на горизонті вже не було. Якби Олена Костянтинівна сильно і глибоко покопалася в пам’яті, вона б згадала, що були в них з невісткою і сутички, і боротьба за вплив на чоловіка й сина, але – все в минулому.

Онука Олена Костянтинівна дуже любить. Коли син уже виїхав від Насті з речами, коли пристрасті вщухли, жінки поговорили і дійшли висновку, що Олена Костянтинівна, як і раніше, бабуся, а онук назавжди залишиться тим самим важливим сполучником, навколо якого й треба буде будувати якісь нові стосунки.

— І збудували, – не без гордості зауважує Олена Костянтинівна. – Я на пенсію вийшла, коли онуку було 6 років уже. Загалом, сад, останній рік, якщо бути точною – на мені. Настя тоді змінювала роботу на користь більш грошової. Я і забирала, і на лікарняних із ним була. А потім у нас школа почалася, тут взагалі ніколи і вгору глянути.

Онук, звісно, підріс. Але реалії сучасного міста такі, що одного його відпускати страшно. До школи й то треба їхати маршруткою, а хлопчик ще й у гуртках займається, у басейн ходить, йому показано це за станом здоров’я. А є ще й художня школа, і англійська в репетитора.

Займається всім цим Олена Костянтинівна, її дні й тижні буквально розписані: то вона везе онука в басейн, то чекає на нього в холі художньої школи, то проводжає до репетитора. І ця зайнятість – дуже дратівливий фактор для нової дружини її сина.

Чоловік одружився вдруге трохи більше трьох років тому. З новою дружиною, яку звуть Людмилою, вони купили в іпотеку квартиру, рік тому стали батьками дівчинки. Крихітка славна і здорова, син дуже любить доньку, але й про сина не забуває, а ось у Олени Костянтинівни стосунки з Людою не ладяться.

Причина: тісний контакт жінки з колишньою невісткою. Кожна згадка про сина чоловіка від першого шлюбу приводить Людмилу в стан крайнього роздратування. І вона не соромиться висловлювати свекрусі, що для тієї існує лише онук, а онуки – наче немає.

— Наша донька для Вас – порожнє місце, – жовчно вимовляє Людмила.

– Звісно, куди нам проти того талановитого й чудового хлопчика, якого Настя виростила.

— Людо, до чого тут Настя і таланти мого онука? Хлопцеві 10 років, звісно, ми спілкуємося і без моєї допомоги Насті не обійтися. Чи ти вважаєш, що я повинна була й ім’я онука забути, раз його батьки розлучилися?

Ти знала прекрасно, що в твого чоловіка є син від першого шлюбу, не хотіла б подібних нагадувань, шукала б собі чоловіка, який не був одружений раніше. І до чого тут моя любов до онуки? Їй рік, усього рік. Її не треба водити в садок, до логопеда, до репетитора. Прийде час і онукою займатимуся, якщо буде треба.

Але Людмила не заспокоюється. Хоча в неї в столиці повно родичів: мама, ще цілком міцна бабуся, старша сестра, молодша сестра. Але ні, другій дружині сина принципово, щоб із дівчинкою посиділа саме свекруха. А якщо ні, то починається шипіння і бухтіння чоловікові у вухо: «Твоя мама любить сина Насті, а мою доньку – ні».

— Наприклад, минулого тижня зателефонувала об 11 годині ранку, – продовжує Олена Костянтинівна. – Сказала, що в неї на 3 години талончик до лікаря і їй нема з ким залишити доньку. Я відмовилася: у мене цього дня в онука і англійська, і художня школа, він до вистави готується.

І потім, а хіба Люда талончик тільки взяла? Не буває такого, у нас до ендокринолога черга величезна, записуватися треба за місяць. Іноді тільки в лист очікування ставлять і все. І я спеціально уточнила, а чи не до платного лікаря вона зібралася, ні, в нашу ж поліклініку. Ми ж усі в одному районі живемо.

Олена Костянтинівна сказала невістці, що сьогодні точно не зможе, мовляв, якби заздалегідь, то – так.

— Звісно, онук і його чортова виставка – це дуже важливо, набагато важливіше за здоров’я якоїсь там другої дружини сина та маленьку дівчинку, яку нема з ким залишити, – накинулася на свекруху Люда й трубку кинула.

— Але ж могла і мені сказати заздалегідь, і бабусю свою видзвонити, – вважає Олена Костянтинівна.

– Їй просто було важливо отримати від мене відмову, щоб ще раз синові поскаржитися, що його мама не любить ні її, ні онуку.

Син зателефонував мамі з докором цього ж вечора, але після пояснень і запитання про те, чи знала заздалегідь Людмила про прийом у лікаря, пом’якшився якось. Щоправда потім Люда написала, що Олена Костянтинівна домоглася свого: вони з чоловіком посварилися, напевно, вона може бути задоволена.

— Та вже, характер там… – хитає пенсіонерка головою.

– Я і подарунки намагаюся онучці дарувати, і увагу їй приділяю, приходжу у вихідні, завжди з подарунками. І все це відбувається під жовчним поглядом Люди. Та не онуку я люблю менше, ніж онука. Просто мати в онуки набагато менш мудра. Чого домагається?

КІНЕЦЬ.