Коли моя мама сказала, що приїде до нас на кілька днів, то мій чоловік аж замуркотів від задоволення:

– Нарешті мене хтось смачно нагодує… Сподіваюся, вона привезе сиру твердого з кмином і паштету… А яка у них буженинка…

Чоловік мріяв, а я йому хотіла сказати, що мама мене попередила, що ніяких важких сумок не везе:

– Досить з мене тягати сумки, захочете їсти, то знаєте, де село.

– Мамо, чому ти таксі не береш?, – питала я її.

– Яке таксі? Ти знаєш, скільки воно коштує?

Мама старалася, щоб все було домашнє, бо у нас і городу було багато, сад великий, мама вважала, що це все не має пропадати.

Вона працювала фельдшеркою в селі, тато у мене на заводі працює, тому достатку аж такого не було ніколи, тому мама дуже переживала аби мені свекри не докоряли, що мої батьки нічим не допомагають. Вона й привозила сумки і передавала, і при цьому, не кликала нас на город, бо казала, що ще ми наробимося за своє життя.

Їй зараз п’ятдесят три роки і вона ще повна сил і енергії, тому таке попередження від мами було більш, ніж дивне.

Мама приїхала і ми її радо зустріли, вона купила торт і дітям по шоколадці.

– А мені?, – спитав Віктор.

– А тобі найкращі побажання, – усміхнулася мама.

Ми всі були здивовані, але найбільше я, коли на наступний день мама як пішла зранку, то вернулася лиш на вечерю.

Звичайно, що я приготувала на всіх, але я думала, що мама, як зазвичай, піде на кухню і там варитиме борщі, пектиме котлети та смажитиме деруни. Їй це все вдається таким смачним, що я так не вмію. Але вона приходила, їла і йшла відпочивати.

В деякі дні її не було до дванадцятої і вона казала, що зустрічалася з подругами.

Пройшов тиждень, а мама й за холодну воду не береться, навіть, посуд за собою не миє – «Я в гостях», каже.

Я тоді зателефонувала татові і від почутого у мене на голові волосся заворушилося – мама продала корову!

Це жінка, яка не п’є воду, бо може напитися лише свіжого молока!

– Мамо, що сталося, – спитала я її, – З тобою щось серйозне?

– Серйозне, доню, дуже серйозне. За все моє життя я вперше не готую їсти і не мию посуд, не стовбичу на кухні, не печуся на сонці, гребучи сіно, не пахну стайнею, не розкидаю гній по полю. І, це доню, дуже серйозно, що таке трапилося в моєму житті. А я ж хотіла лікаркою стати, а тут не знати, які будуть аналізи, а ким я стала?

Ми чекали вердикту лікарів і, слава богу, аналізи були в нормі.

Мама помітно повеселіла і почала збиратися додому.

– То ти тепер знову купиш корову?, – спитала я її.

– Не знаю, доню, тепер буду робити те, що мені подобається, а не те, що подобається комусь.

Поїхала. Ми всі були смутні.

– А що ти хотів. – відказала я на німий докір чоловіка, – Ми їм не помагали, от мама й не витримала. Ти бачиш, яка в жінки радість від того, що вона посуд не миє?

Дуже не хочеться переходити на куповане, бо домашній сир і сметана збирана, а не сепараторна, то не передати, яка смакота. Невже мої діти так і не пізнають цього смаку?